Автор:Юлія Мендель

Поки тут готуються до морозів, там завжди тішить літо. ГОА…

Може, Індія і не врятує світу, як сказав Мані Шанкар Аіяр, однак врятувати українця від лютої зими далекій Азії просто написано.

Може, Індія і не врятує світу, як сказав Мані Шанкар Аіяр, однак врятувати українця від лютої зими далекій Азії просто написано.І не просто від холодних морозів прихистять багатющі землі, де від спекотного сонця треба ховатися під густим пальмовим віттям, а ще непізнаною екзотикою та глибокою філософією, з якою кожен індус пізнає істину щастя.Іноземці вражаються парадоксам цієї країни: будучи настільки багатою і маючи шалені притоки туристів звідусюди, Індія залишається країною третього світу. Будучи країною третього світу, люди цінують кожну хвилину життя, радіють кожній дрібниці і навіть – не повірите – автомобільній пробці. Якщо автомобільна тягучка для українця – причина стресу та нервування, то для індуса – можливість ще раз потішитися життю, поговорити з богом, відчути себе філософом. Вони спокійно стоять у дорожньому корку по кілька годин, спостерігаючи, як на дорозі застряла священна корова. І ніхто не посміє зігнати тварину, яка уособлює чистоту, святість, плідність і доброту. Не дай Боже і туристу потривожити рогатий символ Індії – завжди гостинні мешканці країни різко перетворюються на непривітних, а часом і агресивних. Корови – як і собаки – мешкають поряд із людьми скрізь: вони гуляють на пляжі, купаються з туристами, харчуються на базарах та смітниках, доводячи вкотре свою святість.Правила релігії та віри – єдині, яких індуси дотримуються беззаперечно. Інше – не настільки важливе. Дороги на Гоа, у штаті, в якому довелося побувати, – суцільний хаос. На весь Гоа лише один світлофор – в аеропорту. Та й той не працює. Зебри чи дорожні знаки – перевага лише деяких міст. Поліцейські – рідкісне явище на особливо небезпечних кругах. Зате ледь не на кожних ста метрах – поліцейські лежачі. Переїжджати їх індуси звикли не гальмуючи, а навпаки – якнайдужче тиснучи на газ. У пасажирів місцевих автобусів печінка і селезінка міняються місцями.

Водіїв у громадському транспорті зазвичай двоє. Один сидить за кермом, другий – свистун: він свистить кермувальнику, якщо бачить небезпеку. Тоді водій якнайдовше і якнайголосніше сигналить усім учасникам дорожнього руху. Взагалі їхати в такому автобусі – атракціон, достойний Дизнейленду: очі рефлекторно заплющуються від страху, серце завмирає і губи шепчуть «Аби доїхати». Звикнути за кілька днів до цього неможливо. Крім того, водії часто перегукуються один з одним, туристів вітають із сусідніх транспортних засобів. І від того автошляхи Гоа оповиті різномастими звуками.

На узбіччях часто видно, як працюють різноробочі: один копає, п’ятеро дивляться – живе втілення українського анекдоту. Як не дивно, гоанців на Гоа не так уже й багато. Вони чітко вирізняють себе серед населення і не дай Боже справжнього гоанця назвати індусом. Вони асоціюють себе з португальцями, чия колонія була тут довгий час. Добре знають англійську, працюють у сучасних міських офісах, вітаються з туристами за руку. Справжній гоанець ніколи не дозволить собі займатися брудною роботою і вважає себе європейцем. Тут варто нагадати, що Гоа – єдиний штат, де 90% людей – католики. Саме тут можна побачити розмаїття храмів індуїзму, християнства та мусульманства.

Вважається, що Індія – єдина країна світу, мешканці різних штатів якої абсолютно не розуміють один одного – настільки різняться їхні мови. Лише на Гоа – 2 офіційні та 13 конституційних мов. Але тут я сумніваюся: чи єдина? Хіба діалектів у них в сотні разів більше, ніж в Україні. Та якщо справжнє гінді почути складно, англійську тут знає ледь не кожен.

Тому особливих складнощів у спілкуванні з місцевим населенням не буде. Хіба – якщо їхати, треба чітко дізнаватися традиції міста, де будете. Місто, назву якого, на жаль, не запам’ятала, однак скажу орієнтир – найдорожчий готель на Гоа – Ліла Гоа, – чітко поділене на 2 частини. У першій після 23.00 ви не знайдете жодної розваги: місто поринає у мертвий сон до світанку. Друга ж  частина о 23 тільки все починає. Справжня Вальпургієва ніч триває тут щодоби. Якщо у першій за зайві звуки вас непривітно усовістять, то в другій за бурхливе хуліганство отримаєте тільки похвалу.

Їжа – особливий фокус для кожного іноземця. З нашої групи за час перебування ніхто не отруївся, а наша гід пила брудний лимонад із брудних рук місцевих хлопчаків-продавців, пояснивши, що її організм за три роки вже призвичаївся, а от нам робити такого вона не радить. Кількість спецій у гоанців така, що не розумієш, чи й справді їси те, що ви замовляли. А нести страви можуть навіть 40-60 хвилин. Та й то не все, що ви назвали. Індуси не перенавантажують голови запам’ятовуванням. Тому замовляти треба по 1, максимум – 2 страви. Інакше офіціант навряд запам’ятає, що ви хотіли. Записувати – не входить у традиції місцевих працівників кафе. З індійських родзинок – ви можете зблизька роздивитися крабів розмірами з футбольний м’яч (а то й більших!) та екзотичних риб, які підносять вам за столом – мовляв, вибирайте.Говорити про загадкову країну і надзвичайний Гоа треба не однією сторінкою. Але головне, що може винести кожен українець, – навчитися сприймати світ легше і цінувати його повз всякі життєві негаразди. Цінувати себе, своє тіло,  навколишні дива і в люті українські зими відпочивати – душею.


Вверх Вверх
Вверх