PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTMxOSIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tZm9ybWF0PSJmdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1zaXRlX2lkPSJGYWt0eV9GdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1jb250ZW50X2lkPSJmYWt0eS5pY3R2LnVhIiBzcmM9Ii8vcGxheWVyLnZlcnRhbWVkaWEuY29tL291dHN0cmVhbS11bml0LzIuMDEvb3V0c3RyZWFtLXVuaXQubWluLmpzIj48L3NjcmlwdD4=
Автор:Тетяна Анкудінова

Качанівка&co форева

Не дуже люблю радити, але цей випадок винятковий. Є місця, де осіння депресія переростає в прекрасний осінній романтизм. Ну мінімум в меланхолію. 

Не дуже люблю радити, але цей випадок винятковий. Є місця, де осіння депресія переростає в прекрасний осінній романтизм. Ну мінімум в меланхолію.

При чому ці місця не вимагають великих компаній, приготувань, м’ясних запасів та пляшок вина. Все це може бути, але тут достатньо і самого себе.

Я про парки. Тростянець та Качанівка. Чернігівщина. Дивовижно, що на непридатних землях для створення ландшафтних парків – люди створювали таку красу. Неймовірно, що у 18-19 столітті парки були своєрідним рукописом. Те, що не могли виказати словами внаслідок певних обставин – говорили деревами. Уманська Софіївка – освідчення в коханні, Качанівка – розповідь про любов до України (адже за часів імперської Росії – любити Малоросію було не дуже в пошані), Тростянець – гімн землі та парковому мистецтву.

Серед малопридатних ярів та балок Іван Скоропадський створив Швейцарію на 200 гектарах. Штучні гори та ставки, тисячі дерев, збираних по всьому світу. І все тут прижилося. Щоправда, господар був закоханий у свій парк, віддав його створенню все життя.

З самого початку сюди дозволяли вільно заходити і насолоджуватися дивовижними краєвидами, яких природа створити на Чернігівщині не могла апріорі. Качанівка – зосередження романтичного настрою. Вона, якраз приротній витвір. Парк продуманий таким чином, щоб кожна людина могла вільно заховатися у будь-якій частині від зайвих очей. Доріжки не перетинаються, рух по всьому парку односторонній і куди не йдеш – не натрапляєш на людей.

Свого часу молодший Тарновський – один з господарів Качанівки (ще той мачо), не одну сільську молодицю причарував у цих захованих місцинах. Для свого, так би мовити гарему, довелося у селі Качанівка, навіть вулицю окрему створювати, бо як порядний – кожній молодиці з дитиною від нього давав ділянку землі та хату. Власне, тому і розорився.

Таких легенд у кожному парку вистачає – при чому одна красивіша за іншу. Споглядаючи цю красу, чомусь подумалося, а які легенди розповідатимуть за сто років про нинішні маєтки з ландшафтними парками. Що хотіли своїм садовим мистецтвом сказати сучасні достойники. Чи знають вони, що споконвічно українські дуб, береза, верба, калина, ясен – уособлення міцності, чистоти та любові, а модні нині – туї, ялівці, ялинки – символи вічного життя. Що прийдешнім поколінням хочуть сказати багатії – що житимуть вічно? Сумніваюся, що ці сади та парки, закриті п’ятиметровими парканами, прийдешні побачать. А з легенд мабуть найпопулярнішими будуть про межигірських привидів Хонки чи кончезаспівських палацових попелюшок. З напівзруйнованих дачних хатинок за ніч, з благословення доброго Фея, зростали розкішні резиденції королів без імені та стилю, головне зі статусом.

Тож раджу: за чистим та прекрасним швиденько у давні парки, поки вони ще не прибрані до рук панів з палаців. 


Вверх Вверх
Вверх