PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTMxOSIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tZm9ybWF0PSJmdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1zaXRlX2lkPSJGYWt0eV9GdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1jb250ZW50X2lkPSJmYWt0eS5pY3R2LnVhIiBzcmM9Ii8vcGxheWVyLnZlcnRhbWVkaWEuY29tL291dHN0cmVhbS11bml0LzIuMDEvb3V0c3RyZWFtLXVuaXQubWluLmpzIj48L3NjcmlwdD4=
Автор:Юлія Ярмоленко

Кризове щастя

Криза може стати корисним тренажер для душі, який не дасть заплисти жиром стереотипного комфорту.

«Мені гірко, глибоко гірко, що я є часткою цього приреченого, втраченого покоління» – жаліється з екрану Пасквале Чезарано, 32-річний італієць, власник двох дипломів про вищу освіту, похмурий хлопець із розумними очима.

Допиваючи ранкову каву, згадую дівчинку Клаудію, з якою познайомилась восени у Болоньї. Ті ж дві вищі, ті ж розумні очі, і навіть той самий четвертий десяток, який наближається до неї зі швидкістю астероїда. Але емоції зовсім інші. Півроку тому Клаудія припинила шукати роботу за фахом, підписувати сумнівні контракти із компаніями, які банкрутіли на очах, та жалітись на свою долю. На час нашого знайомства вона закінчувала місячний курс морозивного мистецтва в Gelato University (українською – університеті морозива) та починала стажування в одній з найкращих джелатерій (кафе-морозив) Болоньї. Розповідала, що вже знайшла стартовий капітал, що спочатку відкриє джелато-бар у кав’ярні дядечка Альберто, а через рік-два матиме власний, маленький, метр на півтора бізнес – постійне джерело доходів для неї та портал замороженого щастя для інших.

Після кризи-2008-ого у світі вижили найсильніші та найкреативніші. Ті, хто не побоявся повернути своє життя на 180 градусів і, так би мовити, перейти на сторону добра. Для мене найкращим прикладом таких метаморфоз став американець Девід Аррек, який до кризи був успішним-адвокатом-з-волстріт. Він втратив усе, окрім 10 тисяч доларів. В один ясний (іншим він бути не міг) день Девід вирішує поставити все на кекси. На ці 10 тисяч він домовляється про оренду частини приміщення кафе у Квінсі (нью-йоркському гетто), робить веб-сайт, виготовляє пакунки, купує страхування та відкриває кіоск пацанячих кексів. Хлібобулочні солодощі для чоловіків-які-не-плачуть (не-танцюють) із глазур’ю кольору хакі стали хітом, а Девід – успішним бізнесменом, який знайшов себе у маленькому бізнесі, зручному для гаманця і для душі.

Приємні метаморфози помічаю останнім часом і в моїх друзях. Молодь залишає безнадійні спроби знайти чергову-хорошу-і-стабільну-роботу-в-офісі і починає займатись тим, чого хотілося з дитинства, а не тим, що нав’язало суспільство. Експериментальний театр, організація фестивалів, волонтерство на усіх континентах, альтернативне (життєствердне!!!) кіно і подорожі-подорожі-подорожі. Більше духовності і менше прагматизму. Чомусь мені здається, що криза може стати корисним тренажером для душі, який не дасть заплисти жиром стереотипного комфорту у нав’язаному минулими десятиліттями суспільстві споживання.

На місці Пасквале Чезарано, 32-річного італійця, власника двох дипломів про вищу освіту, похмурого хлопця із розумними очима, я б навчилась готувати і відкрила б душевний ресторан на першому поверсі свого будинку. І обидві свої вищі освіти пустила б на інтелектуальні розмови із клієнтами та написання роману, а може і не одного.

Іще одне, зачепило мене це слово «втрачене». Справжнє «втрачене покоління» (подумки передаємо вітання Ремарку і Хемінгуею) – пережило війну, на якій молодим хлопцям довелося вбивати і втрачати друзів. Ми ж, порівняно з цим, виросли в абсолютно тепличних умовах і причин для відчаю не маємо. Натомість маємо унікальний шанс, без відчуття провини за невиправдані сподівання перед батьками та вчителькою молодших класів, ризикувати, робити шаленства та розширювати горизонти свідомості коханням і подорожами.

Словом, хлопці-дівчата, не хочу розчаровувати патетично налаштованих персонажів, але ніяке ми не «втрачене» покоління, а скоріше покоління, яке має шанс знайти себе. 


Вверх Вверх
Вверх