Автор:Левко Лук'яненко

Почувши як заряджають кулі, почав читати Лермонтова

Легендарний дисидент повідав як зумів вижити і не скоритися за 26,5 років ув’язнення

Все життя за Україну! Левко Григорович Лук’яненко напередодні свого 85-річчя дав «ФАКТАМ» ексклюзивне інтерв’ю. Легендарний дисидент повідав найяскравіші спогади із свого дитинства, службу в армії – куди його забрали 16-річним, а також розповів, як зумів вижити і не скоритися за 26,5 років ув’язнення, про методи роботи КДБ,  і про найщасливіший день у своєму житті – 24 серпня 1991 року.

Із дитинства на Півночі Чернігівщини найбільше запам’яталися події 1937-38 років, згадує Левко Григорович. Тоді репресії почалися і у їхньому хуторі Хрипівка, що поблизу Стародубського шляху. 9-річним запам’ятав масовий страх, який охопив односельців. Адже спочатку забирали і розстрілювали багатьох: когось за службу в армії УНР, загонах Зеленого, чи за участь у політичних партіях. А згодом забирали навіть за анекдоти про Троцького і Леніна. Всі в селі відчули, що їх можуть арештувати. Розстрілювали ж просто у сусідньому лісі. В армію Левка Лук’яненка забрали у 1944 році 16-річним, попри те, що він із 1928 року. Каже, довідки про народження не було – під час війни документи з РАГСу зникли, а слова свідків – однокласників не приймали. Служив в Україні, а потім в Австрії із 1945 до 1949 року. 

Вперше Лук’яненка арештували у 1961-му і присудили розстріл. Він хотів скористатися статтею 17 конституції СРСР, яка передбачала право республік на вихід із складу Союзу. 

Левко Лук’яненко:

З юридичної точки зору я знав, що те що я робив не становить у собі злочину взагалі. Не становить злочину, тому що Я написав програму і створив організацію Українську робітничо-селянську спілку яка ставила собі за завдання виведити, вивести Україну із складу Радянського Союзу на підставі конституції Союзу і конституції України. Бо в конституції Союзу вона пише, що за кожною союзною республікою зберігається право виходу із складу Союзу РСР. стаття 17. Стаття 14 конституції Української РСР тодішньої звучало так – Українська Радянська Соціалістична Республіка зберігає за собою право виходу зі складу Союзу РСР. Мета була скористатися конституцією і вивести Україну із складу Союзу. Але це папір, це папір. Реальність інша, реальність інша.

Коли прозвучав цей вирок – смертна кара, то, ну якби сказать, як сказать, сприйняв так ніби, знаєте, якось м’якою гумовою палкою по голові, ніби стук. А з другого боку воно ніби, ніби цього і припускав. ніби це й припускав. Було просто дуже шкода, що, знаєте, я так багато планував зробити у напрямку боротьби за самостійну Україну, а приходиться згинути, ну, на першому кроці. То оце шкода було, знаєте, що скільки не реалізував своїх планів боротьби за незалежність України. Тільки на початку це все, ну от така от була шкода.

Слідчі КДБ намагалися знайти будь-яку слабинку. Почали обробляти родичів, жінку, та й до Левка Григоровича застосовували психологічні прийоми. 

Левко Лук’яненко:

Як вам не шкода жінку, як вам не шкода батька, матір і туди сюди, ось. А я кажу так: Як я не шкодую свого життя – то я не шкодую і життя ні жінки, ні брата, братів, ні сестру, ні батька ні матір. Для  мене Україна дорожче, дорожче. Тому мені нічого не жаль. А ви, коли хочете карати мою і батька, і дружину, і матір, братів і сестру – то це ви робите гріх, а не я. Бо я стою на правді, а ви брешете. Ви збрехали, що Україна має право вийти на основі Конституції, ось, а я кажу правду. То мораль на моєму боці, а не на вашому. Ви винуваті в стражданнях батька, і дружини і матері і так дальше.

Вирок замінили на 15 років ув’язнення. Та спочатку помордували – 72 дні у камері смертника. Навмисне біля дверей гуркотіли набоями та заряджали автомат. Та він не злякався – навпаки, каже почувши як заряджають кулі почав читати вірші Лєрмонтова. 

Левко Лук’яненко:

Вона чим відрізняється від звичайних камер та камера де тримали оцих присуджених, засуджених до розстрілу. Грати товщі, потім вікна пофарбовані білою фарбою, щоби ти не міг заглянути туди. Ну, і вікна вище так трохи. Потім меблі всі приковані до підлоги, і все заокруглене. Ліжко із труб залізних зварено, там потім такі пластини стальні, все це зварено, але заокруглені. Щоб не було гострого кутка, ну з розрахунком, щоб людина не могла розігнатися і головою не тріснутися у гострий кут. То воно заокруглено все: стілець, тумбочка – от все це приковано до того самого, підлоги – не рухається, ось. І прозурка, у яку наглядач наглядає – то коли режим такий нормальний, слідчий режим – то там такий заслон очка. Він подивиться,закрив і пішов по коридору. А тут – піднята постійно, от, і постійно він на тебе дивиться.

За дверима ящик з набоями перебирає і бере ріжок із автомата і заряджає. Через те, що я в армії служив дуже довго і звук набоїв, всякої зброї я дуже добре знав. Дуже добре знав, то для мене це звук абсолютно знайомий. І ці всякі там засолки і так дальше. Абсолютно знайомий. Я тоді подумав: якщо ви тут заряджаєте диск і автомат заряджаєте – то для чого ви це робите?  Якби ви хотіли мене вивести і зараз застрілити – ви б не бавилися у цю штуку. Якщо ви за дверима зараз оце мені звуки ці даєте. Як заряджаєте автомат – значить ви зараз мене не заберете. Бо якби хотіли забрати – ви би не бавились, вивели, повели і там десь би застрелили. Значить ви не думаєте мене застрелити. Ну, це не надовго, але на якийсь період значить для мене означає, я так собі розшифрував ці дії, що значить зараз, у ближчий час вони мене не розстріляють. Ну, це трохи заспокоїло, і я собі взявся вивчати вірші Лермонтова. 

Ув’язнення Левко Лук’яненко називає своїм другим університетом. Адже у 1961-му в Сосновці були сотні вояків УПА, повстанців із Прибалтики та Кавказу. Та головне – він боровся за те в що завжди вірив – Україна повинна бути незалежною. 

Левко Лук’яненко:

По-перше. У мене не було суперечності між дійсністю і совістю. Тобто, я не докоряв себе, що навіщо я взявся за це, навіщо я взявся. Якби я от так докоряв себе, то оце, знаєте, ці докори сумління вони би мене висушували. А в мене цього абсолютно не було. Я знав, що самостійна Україна – це настільки велика ідея, це настільки  благородна і грандіозна ідея, що за неї і до мене десяток поколінь, чи більше поколінь вмерло за цю велику ідею. У всьому світі нація, яка попадалася під неволю, під окупацію – боролася за незалежність. І цей процес закономірний – боротьба проти окупації. І ці люди які боролися – це не один, це не диваки, а це кращі сини своєї нації. Отже – я став на правильний шлях, на правильний. Скільки я пройду по цьому шляху – ну це залежить від Господа Бога, розумієте, від долі. Але я став на правильний шлях. Я прав, а не влада. Я прав – історія на моєму боці. Совість людська, світова на моєму боці. Бо міжнародне право проголошує право нації на самовизначення. Я юридично прав, морально я прав, історично я прав – бо треба боротися за самостійну Україну. Отже, знаєте, у мене не було докорів сумління, що я дурницю зробив. Я робив правильно.

Їх судили до 25 років, повстанців, до 25 років – і вони не плачуть. І вони сміливо несуть честь українського політв’язня. І вони гордяться тим, що у них вистачило духу взяти зброю і воювати на своїй землі проти пришельців, загарбників які приперлися на нашу землю. 25 років. Так, а я собі думаю, а в мене 15 років, а вони 25. А чим я гірший. Мені б також могли дати 25 – і я щоби плакав, та я б не плакав, я б так само як вони. Я би добре себе держав. От і не гнувся і не ставав би на коліна. От же ж навколо мене зразок був послідовних борців за волю України, який мене підтримував і я в них бачив приклад.

То я просто вважав, що я попав в другий університет. Я 5 років учився в Московському університеті. Тепер тут у таборі є литовці, які борці за волю Литви, є естонці – борці за волю Естонії, є латиші – борці за волю Латвії. Є українці, які боролися за свободу нації. Це все люди одного духу, це люди одного духу. І я почав вивчати, а хто боровся за незалежність України. вояки УПА і боїв карі із лоївок ОУНівських, ось. Я почав вивчати: тут були стрільці, тут були провідники, командири. Тут  я зустрівся, і мені повезло, я був сидів разом із командиром Тернопільської військової округи – Польовим, Омельком Польовим. Ось, я сидів далі, трошки пізніше, із командиром Львівської військової округи – Василем Левковичем. Це ідеальні борці за волю України. Знаєте, це люди, ну, це якщо є поняття таке золота людина – то це золоті люди, це кращі сини нації нашої. Я з ними зустрічався.

Табір був зібранням кращих людей з усього Радянського Союзу. З Прибалтики, з Кавказу, з України. Ось, і тут я з ними мав можливість спілкуватись. То де би я мав можливість краще вивчати повстанський рух, як у концтаборі. Я просто поставив собі, знаєте, методично завдання вивчити характер національно-визвольного руху. А тут в натурі люди – вивчай, говори зі стрільцями, які були у криївках, говорив з командирами, які планували і щось робили, як керували і так далі. І я почав натурально це вивчати. Проводити соціологічні дослідження різні. Бо тут були і російські групи підпільні, і українські, і з Кавказу і з Прибалтики. Яка закономірність є у тому коли створюється, хто створює, скільки існує, коли провалюється, скільки людей коли вже провалилося і так дальше. Я почав, як соціолог, вивчати це все діло. 

Дізнався Лук’яненко і багато інформації про роботу КДБ на Західній Україні. Так, агентам комітету дозволяли вбити будь-якого чиновника у районі, окрім першого секретаря Райкому і начальника районного КДБ. 

Левко Лук’яненко:

Як КГБісти працювали на те, щоби жінка покинула чоловіка, як вони засилали красивих КГБістів. Як вони підкочувалися до тої жінки, яка чекала там десь чоловіка в ув’язненні. Тобто, маса цікавих проблем. Я почав вивчати діяльність КГБ не з верху, а із низу. З того, як проявлялася її діяльність у різних напрямках. Ось, як вони засилали людей у підпілля, як вони давали жертви. Наприклад, для того щоб КГБіст, для того, щоб людина агент КГБ, ну, дістав довіру у підпіллю – то дозволялося по району такому агенту вбити будь-якого начальника. Бо коли у підпіллю приймали когось, і приходив хтось, то він мусив довести, що він є чесно прийшов. Йому давали завдання – ти от убий того, тоді доведеш, що ти не агент, а ти прийшов сюди. То давали, то дозволялося вбивати по району начальників крім двох: крім секретаря, першого секретаря і начальника КГБ району. Решту можна було вбивати, для того щоби прийти в підпілля. Із доказом отим, що ти не агент, а прийшовший у підпілля. Оце все тонкощі, знаєте оцієї КГБістської діяльності, я вивчав із того боку, як вона реалізовувалася на практиці. 

У 1989-му повернувшись із заслання  Лук’яненко  продовжив свою боротьбу за незалежність України. Левка Григоровича обрали головою Української республіканської партії, а згодом і народним депутатом. Саме в парламенті він разом із однодумцями активно переконували (агітували) комуністичну більшість: Україна повинна бути незалежною. 

Левко Лук’яненко:

То ми використали трибуну Верховної Ради для агітації всіх 52 мільйони населення агітації за демократію, за свободу. От, і звичайно, наші виступи для багатьох людей були одкровенням Господнім, тому що люди жили під жорстокою цензурою, під однопартійною інформацією. І так далі, і тут раптом ми почали ось так говорити. То ми, знаєте, Сміливо йшли вперед, сміливо – ми не боялися. Ми знали, що ми стали на гру у ва-банк, і що ми сміливо йдемо вперед. І хай закінчиться наш рух тюрмою, може знову, але ми скористаємось часом і будемп нести наші ідеї все ширшій і більшій кількості людей.

З трибуни, тепер у фойє в час перекуру. В туалеті в час перекуру. В буфеті, в час, там знаєте, перекусити. щось чи чаю випити. Після роботи ми розподілили всіх депутатів. Вони жили в 5 готелях Київських, і ходили по готелях і там до 12-ої години ночі, часом з пляшкою вина дискутували. Ці комуністи вступали в дискусію. Знаєте, в тому відношенні вони відрізнялися від наступних депутатів, бо вони жили з заробітної плати. У них не було свого бізнесу, вони були ідейні люди. Ну ідейно проти нас, проти України, але вони були ідейні люди. Якщо, знаєте, і вони були чесніші в суперечках. Тому, а правда історична, була на нашому боці. Тому ми за 2 місяці їх настільки перевернули їхню свідомість, що через 2 місяці – 15 травня 1990 року ми ввійшли перший раз у Верховну Раду, 16 липня, через 2 місяці більше 300 депутатів, 346, по моєму, проголосувало за Декларацію про державний суверенітет. А Декларація про державний суверенітет – це програма будівництва незалежної України. 

І досягли свого: 16 липня 1990 – прийняли Декларацію про державний суверенітет. А після програшу ГКЧП настав час діяти рішуче. Поки комуністична більшість була розгублена, депутати «Народної Ради» пропонували ухвалити якісь окремі закони, Лук’яненко ж наполіг – настав час проголошувати незалежність України. 

Левко Лук’яненко:

Мені, на основі моєї такої політичної інтуїції, прийшла така, знаєте, та спасенна думка, що. зараз є момент, коли необхідно проголосити Україну незалежною державою. Я виступив із цією думкою. Запропонував оце, сказав Народній Раді оце. Народна Рада, звичайно, зрозуміла, що це справді спасенна думка – тому схвалили зразу.

Ми маємо написати такий документ, який би міг бути прийнятий зразу, змаху. Бо, якщо ми напишемо документ, який викличе дискусію, а потім ще затягнеться, а потім відкладуть на другий день. Страх у комуністів пройде, і вони нам завалять. Необхідно написати найкоротший документ, у якому була би одна ідея – Україна є незалежна держава. Щоб дискутувати ні про що було. Не треба дати ні одного слова, яке було б зачіпкою там для обговорення, і для дискусії там, і для відкладення. 

24 серпня 1991 – Текст Акту проголошення незалежності України Левко Григорович писав у звичайному зошиті школяра, те що було тоді під рукою. 

Левко Лук’яненко:

Я почав писати. Нам дали час до 12-ої години, це 1,5 години було. Бо це пів одинадцятої ми прийшли – до 12 години. За 1,5 години. Воно не так просто, знаєте, бо коли зараз дивишся на той документ – то його можна було, знаєте, ніби написати за 5 хвилин. Але не так це просто, бо треба було якось переосмислити і ніби просто. Але воно просто не виходило. І тому. Але до 12 години ми закінчили.

Народна Рада знайшла, що поправляти ще. Наприклад, ну от, я написав – відродження української державності. А Народна Рада поправила народження, не відродження. А відродження, а якої відродження: що Петлюрівської державності чи що? Почнеться дискусія. І правильно. Викреслили відродження. Чи відновлення. І написали – проголошення. Проголошення заново. Тобто, ніби заново. У тексті там є що продовжуємо традиції державотворення України. Це такі загальні слова, на основі там Декларації про державний суверенітет. Але все це не дає зачіпки, розумієте, дискусію почати.

Коли його зачитали, то Гуренко, який був секретар ЦК компартії України, попросив перерву для обговорення. Дали перерву – вони опустилися вниз і там дискутували чи проголосувати, чи не проголосувати за незалежність. Були різні дивацькі такі там і сумніви і пропозиції. Хтось виступив і каже, та чим же ми провинилися перед Москвою, щоб ми могли проголошувати незалежність. Інший каже: та ні, якщо в Росії почнеться переслідування комуністів так як в Угорщині в 56 році, то Україна більш цивілізована країна, то таки як ми відокремимося то тут не буде такої полювання на комуністів. Гуренко після того запропонував проголосувати. Вони піднялися, сіли на місця і разом проголосували. Ну і проголосувало більше конституційної більшості.

Про те, що 24 серпня це і його День народження згадав вже пізно ввечері, повернувшись додому і побачив накритий стіл. 

Левко Лук’яненко:

Ввечері, на Софіївському майдані була поставлена трибуна. І на тій трибуні включені були всі радіостанції України, і я зачитав всій Українській нації Акт проголошення України незалежною державою. І повернувся додому, вже пізно було, і вже цей мітинг закінчувався темно. Повернувся додому. Приїхав сюди. А жінка – на столі дивлюся закуска, пляшки стоять із вином, чи що. Я питаю, що таке? Ось, а вона каже – сьогодні ж день твого народження. Я забувся, що то день мого народження.. Ну, і тільки вона каже ти чого сам, і тут відчиняються двері і заходить провід Української республіканської партії, і ми так би мовити, відсвяткували два дні народження: народження України, ну і мій День народження.

Це найщасливіший день у моєму житті. Після того можна було б уже помирати спокійно – бо виконав свою історичну місію. Але Господь Бог продовжив мою діяльність, він справді не тільки звів ті дві речі докупи: мій день народження і проголошення незалежності, народження незалежної України, а продовжив моє життя для того щоб я продовжив боротьбу за українську Україну. І я відчував його підтримку. Відчував, і тепер відчуваю.

У 2013 році покинув Партійну діяльність. Відчув, що вік вже не той. 

Левко Лук’яненко: 

Вік мій такий, що я маю відійти, відійти… ну, там ситуація в партії виникла чисто така – організаційна. Яка власне прискорила, бо я думав, відійду от, у середині 2013-го. От тепер десь там мала би бути у липні, чи що Рада і я мав там скласти. Але так склалося, що обставини просто прискорили, і я пішов раніше трошки. Я відчував, що необхідно це зробити, і я це зробив. Так що відійшов від організаційної роботи партійної, але залишаюся членом Республіканської партії, почесний голова Республіканської партії. 

Секрет довголіття і гарного самопочуття простий: здорова їжа, зарядка і фізична праця. Палити Лук’яненко кинув ще у 1961 році, коли його вперше арештували. 

Левко Лук’яненко:

Можна сказати, з рік, так я пустив себе на самоплив: то роблю, то не роблю. Але більша користь, звичайно, коли є лопата, пила, коли є сокира, коли є ще щось. Але, як цього немає – то я маю молоток, там гирю і так дальше. Тобто, якусь мінімальну «руханку» я роблю. Це все життя я роблю. Все життя. Я думаю, що це корисно.

Людина споживає за добу 12 кілограм повітря, 2 кілограми води і там кілограм їди. Ось, так от я за 12 кілограм споживаю повітря, а не газової камери, а хтось споживає, разом із тими 12 кілограмами повітря ще оту газову камеру – особисту. Це має величезне значення оце от, розумієте – оця газифікація індивідуальна. Газова камера кишенькова – вона більшу шкоду здоров’ю завдає ніж погана їжа.

Я полюбляє капусту, я полюбляю, ну, знаєте – все те, що є, значить, для українці традиційно. Вареники, налисники з сиром. І так дальше. Але це мої, це мої ось останні 20 років, коли я одружився другий раз і живу тут систематично.

Я в принципі, не маю такого  чогось особливого. Але я не є, знаєте, я знаю, що Еволюція українців, які жили о тут 15 тисяч років на цій землі – вона, ця земля забезпечую нормальне існування людського організму. Тобто, не треба гнатися за заморськими якимось речами, і не треба гнатися за якимось ласощами. Бо організму треба не ласощами, не ласощі, а йому треба матеріал для крові, для м’яса і для тіла. І так далі. Тому я їм, звичайну грубу їду.. Я борщ хочу, я кашу хочу, я розумієте, ну капусту хочу. От  така моя їжа – я нічого не маю особливого.


Вверх Вверх
Вверх