Автор:Юлія Ярмоленко

Кава-брейк і розумне божевілля фінів

Ви знали, яка нація п’є найбільше кави в Європі? Ні, це не італійці, це фіни

Обвішані апаратурою та рештою речей, із великими чашками кави у руці ми з оператором бігли аеропортом Гельсінкі під мотивуюче, хоч і монотонне бурчання гучномовця: «Останнє попередження для пасажирів рейсу 152 Міжнародних Авіаліній України…» В таких випадках нарікають, зазвичай, на власну неорганізованість, але ж до вильоту було 45 хвилин! Звиклі до українських 15 хвилин на посадку, італійських приблизних «бордінтаймів» і навіть німецької нефанатичної точності, фіни нас відверто здивували. Я змушена була викинути півкружки улюбленого старбаксівського карамельного капуччо, а Макс – побити рекорд бігу з перешкодами з 10 кілограмами ваги в руках (а ви думали, камера легша?). За кілька днів у компанії фінів, ми зрозуміли, що фінська точність – це не прагнення жити за правилами, вона лежить геть в іншій площині – захисту індивідуальної свободи. Іншими словами, якщо хтось запізнюється на літак – він порушує право іншого вилетіти вчасно, а значить корегує плани людини, нахабно порушивши її особистий простір.

Ви знали, яка нація п’є найбільше кави в Європі? Ні, це не італійці, це фіни. Чи може їхня любов до цього напою зрівнятись із маніакальною пристрастю до кави південних братів? Вочевидь, ні. Фіни люблять каву не за смак, а за те ж відчуття свободи. «Випити кави» для них значить зробити перерву, відволіктись від муляючих проблем, робочих чи особистих, і перезавантажитись. Компанія у цій справі не обов’язкова.

Багато креативних проектів у Гельсінкі так чи інак – з присмаком кави. Одне з моїх улюблених місць – наукова кав’ярня Think Corner. Тут проводять зустрічі з науковцями, які доступно розповідають городянам, чим вони займаються і пропонують охочим доєднатись. Якщо після цього місця у молоді наука буде асоціюватись не з запахом пилу і розтягнутими светрами, а з кавою і стильним дизайном – це вже перемога.

Не знаю, це стратегія держави, міста чи просто кожного фіна особисто – але тут на кожному кроці змушують людину думати, вигадувати, творити. В університеті стоять спеціальні «креативні кімнати» з дошками для писанини на всю стіну і величезними кріслами-мішками, в коридорі – стоси паперу. Прийшла геніальна ідея – запиши, накресли, замалюй. 50 мільйонів місто витратило на університетську бібліотеку. З усією повагою, Вернадського – це комора одіозної бабці, а не храм книги. Особисто я завжди йшла туди як на тортури. «Це видання ми дати вам не можемо, ось це – треба замовляти за тиждень, а це – ой, у нас вже обід. Ксерити цю газету не можна, фотографія – 10 гривень сторінка. А, ви ще й з ноутбуком – ну проходьте, але тільки, якщо без зарядного пристрою». В бібліотеці Гельсінського університету я б оселилась. Величезні вікна, зручні стільці фінських дизайнерів (навіть крісла-гойдалки є), хочеш – пий, їж, лежи або танцюй із книжкою в руці – ніхто не забороняє сприймати інформацію так, як тобі хочеться. Книжку можна шукати і брати самостійно – без допомоги втомленої життям жінки чи парубка-флегмата.

Для таких шалених піплвотчерів як я, гельсінська університетська бібліотека теж стала б улюбленим місцем. Просто вештаючись поверхами тут можна побачити найколоритніші прояви стилю сучасної гельсінської молоді. Фантастичне поєднання яскравих кольорів, светри із космічними візерунками, найфеєричніші зачіски і бороди усіх розмірів і фасонів. Дивно, але попри те, що Гельсінкі багатий на типових скандинавських красунь і красенів, повітря тут не наелектризоване фліртом. Фіни здаються трохи асексуальними. Підмигнути симпатичній дівчині, усміхнутись красунчику за сусіднім столиком? Тільки не в Гельсінкі – не зрозуміють, скоріш за все. Тут чітко не відчуваєш цього класичного розділення на жінок і чоловіків із прив’язаними до них відповідними стереотипами. Ти бачиш людей – красивих чи ні, розумних, цікавих, особливих. Комусь від цього може стати сумно, мені ж було захопливо.

На першому курсі мені втрапила до рук перша в моєму житті книжка фінського автора – «Чарівне самогубство в колі друзів» Арто Паасілінни. В ній з десяток випадкових людей із загулялою депресією зібрались здійснити групове самогубство, сіли на туристичний автобус і поїхали Фінляндією, а потім і Європою у пошуках ідеального для цієї серйозної справи місця. Чи все їм вдалося, я вже не згадаю, але книжка залишила в підсвідомості штамп – фіни – народ депресивний. За чотири дні у країні ми зустріли лише одного відверто-депресивного мужчину. Це був фермер, який виміняв Гельсінкі на село, дружина і п’ятеро дітей до відчайдушних змін були просто не готові і лишились у столиці. Решта ж наших героїв лишили враження, що навіть якщо фін сумує від похмурої погоди, відчуття самотності чи несправедливості життя, його депресія виливається у шалений креатив чи якусь фантастично-позитивну божевільнинку, без якої життя було би великим згустком суму. І коли я вкотре відповідаю на питання: «Ну там, у Фінляндії, напевно, страшно нудно?», згадую картинку нічного Гельсінкі, коли повз втомлених і понурих нас пролетів феєричний фрік – на роликах, у майці і білих як пломбір трусах.  

 Як каже відвертий НЕфін Горан Бреговіч: «Якщо ви не божеволієте, ви ненормальні». 


Вверх Вверх
Вверх