PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTMxOSIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tZm9ybWF0PSJmdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1zaXRlX2lkPSJGYWt0eV9GdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1jb250ZW50X2lkPSJmYWt0eS5pY3R2LnVhIiBzcmM9Ii8vcGxheWVyLnZlcnRhbWVkaWEuY29tL291dHN0cmVhbS11bml0LzIuMDEvb3V0c3RyZWFtLXVuaXQubWluLmpzIj48L3NjcmlwdD4=

Олена Фроляк

Якщо мене запитати: «Що найцінніше в моїй професії?» Це, однозначно, відрядження. Норвезькі фіорди, швецькі розумні міста чи еко-готель у передмісті Стокгольма, де номери – це землянки з каміном… Хіба це можна порівняти з рафінованим студійним життям – комфортним, у гримі та в гарному піджачку? Це теж приємно, це теж відповідально, але справжні емоції від роботи саме на зйомках… Саме завдяки цьому робота ніколи не набридає і тримає в тонусі.

Спогади дитинства — завжди одні з найяскравіших. До шести років разом з батьками жила в Казахстані. Зими до мінус 40, і літо плюс 30… Хуртовини і завірюхи, яких дуже боялася. У пам’яті великий будинок, багато гусей і качок, і чай з самоваром. У Казахстані чай – це важлива церемонія, чаюють там годинами, по кілька чашок з варенням вприкуску, досі вдома ласую чаєм з варенням…

Пізніше вся сім’я переїхала в Україну, в маленьке містечко Косів на Івано-Франківщині, звідки був родом мій батько. Для дитини, яка ні слова не знала українською і потрапила в гуцульське містечко, це було справжнє випробування.

У першому класі мама віддала мне на музику, питання не обговорювалось, бо піаніно «Бєларусь» з червоного дерева дід Антон купив у мій день народження, і бідний інструмент подорожував із Казахстану до Західної України. Я так полюбила музику, що після уроків, не знімаючи шкільної форми та навіть не поївши, могла сісти за інструмент і розбирати твір. Досі граю улюбленого Рахманінова і розбираю непрості ноктюрни Шопена.

У старших класах зав’язалася дружба з головним редактором районної газети «Радянська Гуцульщина», на жаль, покійною Людмилою Городенко. Саме ця жінка спрямувала  мій професійний вибір у бік журналістики. Це була мудра, освічена, не закомплексована, як багато радянських журналістів, людина і відкрита жінка. Першим вчителем в професії стала саме вона. Ніколи не забуду, коли поїхала на полонину і привезла матеріал для газети – вона мене просто розбомбила. «Олено! Не можна писати текст за законом «о чём вижу — о том пою», це не журналістика!» Ці слова досі в голові. Мені щастило на людей, які допомагали, вчили, довіряли і вірили в мене.

Робота репортером давно позаду, однак своїх трудових буднів на івано-франківському телебаченні і першого репортажу не забуваю. Приїхала студенткою зі столиці на практику в уже сформований колектив. З усіх боків була певна настороженість. Перший матеріал зробила про аеропорт, а я дуже люблю настрій і атмосферу цього місця, тому й сюжет вийшов добрий. Після матеріалу до мене почали ставитися з повагою. Після отримання диплома я не залишилася працювати в столиці, а поїхала до Івано-Франківська. Три роки на місцевому телебаченні були сильною телевізійною школою. Ми працювали і ведучими, і режисерами, і репортерами. Це була виснажлива робота, але саме там я зрозуміла, що не помилилась у виборі професії.

Моєму бажанню рухатися вперед відповідало запрошення однокурсника Миколи Княжицького переїхати до Києва і спробувати себе у всеукраїнському інформаційному контексті. Спочатку це були «Вікна» на УТ-2, згодом – СТБ, а 2000-го – ICTV. Тут працюю вже 13 років.

Поза ефіром я – дружина, любляча мама та вправна господиня у своєму будинку за містом. Я отримую стільки задоволення, коли причепурюю свій дім, висаджую квіти, кущі. Принципово не запрошувала дизайнерів, усе робили самі. Тому в мене такий ландшафтний хаос на подвір’ї. Але це – однозначно моя історія. А що може бути приємнішим, ніж ранкова чашка кави на терасі перед робочим днем!

Опис

Блог автора


Вгору Вгору
Вверх