PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTMxOSIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tZm9ybWF0PSJmdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1zaXRlX2lkPSJGYWt0eV9GdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1jb250ZW50X2lkPSJmYWt0eS5pY3R2LnVhIiBzcmM9Ii8vcGxheWVyLnZlcnRhbWVkaWEuY29tL291dHN0cmVhbS11bml0LzIuMDEvb3V0c3RyZWFtLXVuaXQubWluLmpzIj48L3NjcmlwdD4=

Григір Тютюнник. Трагедія життя, секрети творчості і таємниця смерті

Сьогодні його називають одним з найвидатніших новелістів української літератури, сьогодні виходять у світ його листи і спогади, тільки тепер його новели потрапляють до читача такими, якими їх написав сам автор.

Сьогодні його називають одним з найвидатніших новелістів української літератури, сьогодні виходять у світ його листи і спогади, тільки тепер його новели потрапляють до читача такими, якими їх написав сам автор.

У його житті, як у добрій настоянці – усього багато і усього потроху: важке повоєнне дитинство без репресованого батька, служба на флоті, вчителювання у російськомовному Донбасі, літературна праця у Києві і добровільна смерть. Від змішання тих органічних і міцних інгредієнтів саме життя і твори Тютюнника вийшли такими сильними, що від них важчає на серці і світлішає у голові.

«Постійно був у його новелах та повістях якийсь трагічний колорит. У нього людина постає в час якогось страшного вибору: або лишитися людиною, або зламатися і стати ніким», – каже літературний критик Михайло Слабошпицький.

Тютюнник не належав до шістдесятників, не виступав відкрито проти влади, єдиний біографічний ганж – репресований батько. Він писав про життя селян мовою, близькою простому люду. «Оддавали Катрю», «Кізонька», «Син приїхав», «Три зозулі з поклоном» – новели, які стали класикою – у них жодної крамоли, але саме оці короткі історії про скрутне життя маленьких українців цензура до людей без правок не пускала. Цитата: «Найтяжче для художника писати, а ще тяжче – не писати. В оцих лещатах він і живе все життя».

Вихід у світ кожної новели – як велика перемога, агенти КДБ – як постійне тло, цькування у Спілці і в пресі – звична справа, так Тютюнник жив. І всі переживання ховав у собі. А коли у 80-ому йому вручили як подачку премію Лесі Українки за дитячі твори, замість очікуваної Шевченківської, Григір не витримав. Це був болісний ляпас. Передсмертну записку забрали, дружина запам’ятала лише: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть». Він пішов у сорок дев’ять.                      

Михайло Слабошпицький каже: письменник страждав на реактивну депресію, ще наклалися нереалізованість, цькування, прес цензури, а пристосуватися він не зміг.

Цитата: «Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю розумом – тобто страждаю двічі з одного приводу. Боже, як важко».

Хату, у якій народився Григір Тютюнник перепродали уже кілька разів, готові продати і тепер. Але охочих перетворити будинок, де писав Тютюнник на музей – немає. Як і немає в селі пам’ятника видатному землякові.

У Шилівці, селі, де народився Григір Тютюнник – ані пам’ятних знаків, ані меморіальної дошки. Тільки у школі група ентузіастів створила музей. Власним коштом і на власний смак. Але і в цю маленьку кімнату приходять сотні відвідувачів з усієї України, слухають про Григора, читають його твори. Про повноцінний музей і не мріють, кажуть, хоч би цей довести до пуття.

Та головне, признаються односельці – твори його нарешті доходять до читача без ідеологічних правок. А остання новинка – щоденники та листи Григора Тютюнника видані окремою книгою. Там фото і тисячі думок. Там – справжній нецензурований Тютюнник. Ще одна цікава деталь – на Шевченківську премію твори Тютюнника уже після йго смерті висунули самі читачі, а не організації, установи та спілки. Значить, справді народний, а відтак – вічний.//ICTV

 

Завантаження...
Завантаження...
Завантаження...
Завантаження...

Вгору Вгору
Вверх