Вадим Карп’як у пошуках Шекспіра натрапив на паби та BBC у Лондоні

Ведучий програми Свобода слова на ICTV нещодавно відвідав Лондон. Своїми враженнями від поїздки Вадим Карп’як поділився з сайтом Факти ICTV.

Далі – пряма мова.

Ця поїздка стала моїм подарунком дружині на день народження. У січні ми всією сім’єю святкували в Лондоні мої іменини – тоді це був її подарунок мені. А цього разу дітей залишили вдома і поїхали самі.

 

У пошуках Шекспіра

Важливе правило, яке я виніс зі своїх короткочасних відвідин Лондона – споглядання здобутків імперії, що сконцентровані там у величезних кількостях по музеях, церквах і вулицях, треба правильно дозувати. Тож ще в Києві ми запланували собі єгипетські мумії і Шекспіра. І за першими одразу по приїзді рушили до Британського музею.

Наш план виявився вдалим, адже на те, щоб оглянути лише відділ стародавнього світу у нас пішло годин 5. Проте цього часу вистачило, щоб подивитися найбільшу в Європі колекцію єгипетських старожитностей, найстаршим експонатам з котрої понад 6 тисяч років! Часу вистачило і на це дивне відчуття, коли споглядаєш мумію, якій кілька тисяч років!

Легенду англійської літератури ми знайшли по той бік Темзи наступного ранку. Спочатку на меморіальній дошці, яка встановлена на місці, де колись стояв знаменитий театр Шекспіра Глобус.

А потім метрів за 200 від цього місця за рогом – прямо на березі Темзи стоїть відновлений Глобус. Цікаво, що це абсолютно оригінально відтворений історичний театр Шекспіра – дерев’яна споруда, зі сценою, яка виступає, у величезному дворі.

Під дахом там розміщена тільки сцена і сидячі місця, а стоячі розташовані просто неба. Театр побудували з максимальною точністю відповідно до 17 сторіччя, використовували навіть ті ж інструменти, він із нешліфованого дерева і має солом’яний дах.

Цього дня увечері в театрі давали Отелло, але квитки на виставу розкупили за місяць до. Тож ми обмежились екскурсією, яку, до речі, там проводять актори цього ж театру. Тому екскурсія здалась мені майже виставою.

 

Культурна інтоксикація

Побували ми і в Національній галереї, де нам неймовірно пощастило. Адже за день до нашого візиту там відкрилась виставка Мікеланджело і Себастьяно. Близько сімдесяти їх робіт – картини, скульптури, ескізи, а також їх особисті листи один одному про роботу і особисті переживання, розчарування, славу. Я десь із півгодини просто читав ці листи – надзвичайні враження!

Як і в Британському музеї, так і в Національній галереї є ризик отримати просто “культурну інтоксикацію” – так багато легендарних робіт там зібрано. Тож і цього разу дозоване споживання допомогло нам надовго зберегти післясмак від життя і робіт майстрів Відродження.

Інтоксикації історії не уникнути у Вестмінстері – нашій наступній точці Лондона. Щоб потрапити туди, треба вистояти величезну чергу і, на відміну від Британського Музею і Національної Галереї, заплатити гроші. Звісно, я знав, що там похований багато хто з відомих людей, але не думав, що Вестмінстер – це фактично цвинтар.

Ти ходиш по могилах, вони всюди: у стінах, під ногами, в окремих капличках. Там і Томас Еліот похований, і Льюїс Керолл, і Чарльз Дарвін, і Річард ІІ… Є там і окремий алтар Шекспіра, хоча він похований у Стретфорді.

BBC і британське чаювання

Після культурної програми залишили час на відпочинок. Мій брат, який живе в Лондоні, підкинув ідею відвідати afternoon tea – традиційне британське чаювання. Замовили столик в ресторані на 30 поверсі одного з модерних хмарочосів навпроти Тауера – звідти весь Лондон видно, як на долоні.

Там ти вибираєш чай, а до нього тобі приносять триповерхову тацю, на якій розкладені тістечка. Там є дуже різні чаї, а окремо – такий собі British Air Force Tea з приміткою, що 10% від грошей, сплачених за цей чай, віддають у фонд ветеранів військово-повітряних сил.

У британців взагалі культ своїх військових дуже потужний, вони постійно це підкреслюють. Підземні зали Собору Святого Павла переповнені меморіалами загиблим солдатам – починаючи від Першої світової війни і закінчуючи окремим меморіалом із усіма прізвищами солдат, які загинули під час війни в Перській затоці в 1991 році.

Побував я також на екскурсії на BBC, де працює брат. Справляє враження! Щоправда, мені здалось, що там важкувато працювати психологічно через  абсолютно відкритий простір. Ти можеш вільно туди зайти, якщо тебе є кому запросити.

Жодних паспортів на вході не вимагають. Але сховатись там ніде. Тобто, якщо ти проводиш зустріч чи зібрання, то будь-хто може прийти і послухати, що ви там вирішуєте. Це трохи дискомфортно – ніде не можна усамітнитись і до цього треба звикати.

Звісно, не оминули ми знамениті британські паби. Мене там вразила одна річ – така британська данина навіть не традиціям, а неписаним законам. Паби в Лондоні часто двоповерхові. На першому всі п’ють, а другий поверх – для їжі.

Тобто якщо ти хочеш тільки пити пиво, то сидиш на першому поверсі, а коли хочеш поїсти – йдеш на другий. І навіть коли перший поверх вщент заповнений, на другий ніхто не йде. Всі погоджуються з цим правилом і всім так дуже зручно.

Завантаження...
Завантаження...
Завантаження...

Вгору Вгору
Вверх