На прання і кухню – тижневі черги. Пекельний побут переселенців

В Україні діє 7 модульних містечок для переселенців, збудованих та укомплектованих німцями. Один з найбільших – в Запоріжжі. Там в тисняві проживає понад 350 людей, які щодня ведуть побутові війни та  намагаються забути рідний дім.

(Не)тимчасовий дім

На околиці Запоріжжя, в Південному мікрорайоні, де за багатоповерхівками починається пустир, розрослось модульне містечко для переселенців. Одне з найбільших в Україні – на 544 особи.

Воно складається з 218 модулів10 ансамблів сімейного типу (по 10 кімнат у кожному), чотирьох житлових гуртожитків і двох адміністративних будівель.

На перший погляд будинки цілком придатні для проживання. Вони обладнані сучасною побутовою технікою, меблями та санвузлами. Є і безкоштовний Wi-Fi.

Від кінцевої зупинки маршрутки до тимчасового поселення йти хвилин 10. Місцеві цією дорогою майже не ходять.

В транзитному містечку тихо. Лиш з відчинених вікон час від часу лунають репліки з якогось серіалу чи ток-шоу. Де-не-де поміж металевих білих споруд прогулються поодинокі пенсіонери, хтось розвішує на сушарку випрані речі. Біля будинку адміністрації, над яким розвивається український прапор, два чоловіки плюхають насіння та розповідають анекдоти.

Подалі від модульного містечка чується галас.  Юрба босоногих хлопців ганяє в футбол.

Життя тут протікає неспішно.

Транзитне містечко для внутрішньо переселених осіб відкрилось в Запоріжжі в лютому 2015 року. Там можуть жити до 544 переселенців. Наразі проживає трохи більше 350.

Подібних поселень в країні – 7. Всього, на будівництво тимчасового житла для внутрішніх переселенців в Україні, уряд Німеччини та Німецьке товариство міжнародного співробітництва (GIZ) витратили 25 мільйонів євро.

Передбачалося, що модульні будинки стануть тимчасовим притулком для тих, хто втікав від війни. Поки адаптуються, влаштуються на роботу або не владнається ситуація вдома. Тобто, на три-шість місяців. Однак, багато родин живе в однотипних металевих спорудах вже третій рік. Повертатись на Донбас планують лише одиниці.

Читайте: Для переселенців і кримчан спростили правила вступу до екстернату

Свої серед чужих

– Ви, мабудь, і не захочете писати те, що почуєте від нас, – зауважує чоловік років 60 з косматими бровами. Його смикає за рукав охоронець містечка, вмовляючи триматися спокійно. Проте чоловік вперто прагне говорити. – Ось дали нам ці коробки і що? Ми маємо бути вдячні? Політики он в яких будинках розкошують, а нам подачки кидають! Місцеві нас стороняться, ніби ми заразні якісь, – з перших слів починає гарячкувати чоловік. Його пишні, посивілі брови суворо насуплюються, обличчя червоніє, привітна посмішка зникає. – А ми що? Залишились без дому, без роботи, без всього, що мали. Ще й стали ізгоями у власній країні.

Чоловік стирає з очей злі сльози, зітхає та вказує на жінку біля сусіднього будиночку. – Ідіть-но краще з Людмилою поговоріть, вона  більше розкаже про життя-буття.

Людмила невисока худенька жінка, років 50. Хоча може й молодша. Однак поїдене глибокими зморшками обличчя та потускнілі очі відчутно додають їй віку.

Говорить вона спокійно, монотонно, якось відсторонено.

– Ми з чоловіком сюди приїхали, коли в наш будинок, неподалік донецького аеропорту, поцілив снаряд, – розповідає Людмила, ховаючи за спиною пустий рукав лівої руки. – В один момент я втратила руку й дім.

Як добиралися до Запоріжжя жінка майже не пам’ятає. Каже, що все було, як в тумані. Волонтери, лікарі, якісь незнайомі люди. Допомагали всі, хто, чим міг.

Кімнату в модульному містечку вони отримали разом з чоловіком, без сусідів. За що вона дуже вдячна. Каже, чоловік часто хворіє, йому важко переносити шум та сторонніх людей.

– Приватності в нас майже немає, – ніяково посміхається Людмила. – Всі перед всіма на виду – тоненькі стіни, переповнені кімнати, вузькі коридори. Хоча і за це ми вдячні. Головне, що не стріляють.

Вона зізнається, що найбільше її бажання – повернутися додому. Але тотальний страх та хитке  здоров’я не дозволяють залишити транзитне містечко.

Найбільше бажаючих повернутися додому, на Донбас – серед пенсіонерів. Вони майже не виходять за межі модульного поселення. Частина із них не приховує свого ворожого ставлення до України. Кажуть, що не кликали “бандерівців на свою землю”. І хоч залюбки поїхали б в Росію, але не можуть, зізнаються – умови для українських переселенців там значно гірші.

– То спочатку тільки і житло давали, і гроші, – каже пенсіонер Анатолій Григорович. – А зараз, хочеш їсти – йди працюй. Не хочешь або не можеш працювати – їдь додому. Ось і всі розмови. Багато наших зараз повертаються в Україну. Бо в кого нема там родичів, виживати вкрай важко.

 

Читайте: Біда зближує! Як переселенцю виживати у великому місті та де знайти роботу

Молодь за нове життя

На кольоровій гойдалці хлопчина качає сестричку, років двох. Дівчинка дзвінко сміється та просить гойдати швидше.

– Спочатку я дуже сумував за домом, важко адаптувався до нової школи, – каже Антон. Йому близько 15. Вигляд в хлопця злегка мрійливий, невпевнений. Він обережно підтримує рукою сестричку та сильніше розкачує гойдалку. – Адже деякі однокласники дражнилися, обзивали “даунбасом” та придумували ще безліч образ. Я навіть хотів покинути школу, та мама не дозволила.

Антон каже, що сумує за своїми друзями із школи в Первомайську Донецької області, де жив до російсько-української війни. Та зараз більшість із них також звідти виїхали. Його сестричка народилася вже в Запоріжжі.

– Я певен, що більше не повернусь до Донецька, – дуже по-дорослому повідомляє юнак. – Мені подобається в Запоріжжі. тут спокійно і життя більш різноманітніше.

В пошуках миру

Довгий, напівтемний коридор сімейного гуртожитку заставлений речами. Біля кожної кімнати по кілька пар взуттів різного розміру та кольору. На дверях – дитячі малюнки на альбомних аркушах та запрошення зайти в гості або привітання, написані непевними руками малечі.

В кімнатах – яблуку ніде впасти: все також заставлене пакетами з речами, іграшками та посудом. В більшості із них проживає по 4-6 чоловік, в деяких  – і ще більше. Розміститися поміж речей та металевих, двоповерхових кроватей важко. Здається, що тут просто не вистачає повітря.

Дорослого населення майже немає. Зранку всі розійшлися по роботах. Старші діти доглядають менших. Ті дорослі, які вихідні в цей день – приглядують за всіма, спільними дітьми.

Юлії 26 років. До Запоріжжя вона переїхала з двома дітьми з Луганська. Каже, що готова жити будь де, аби подалі від війни.

– Обстріл близько нашого будинку почався вночі, – згадує Юлія. – Здійснився галас, люди бігли хто-куди, в нічних сорочках та в спідньому, намагалися сховатися. Від нашої квартири мало що залишилось. Тікали з міста похапцем.

Спочатку Юля з дітьми поїхала до родичів під Луганськом. Але наступного дня той населенний пункт також обстріляли. Майже два тижні вони не мали змоги покинути зону АТО. Жили переважно в підвалах чи інших сховищах.

– Коли нам вдалось поїхати, то приїхали спочатку до Маріуполя, – згадує жінка. – Пам’ятаю, ми стояли з дітьми край дороги, а повз нас проїжджала військова техніка. Інші діти почали сміятися, махати руками, фотографуватися. В моїх почалася істерика.

Менший чотирирічний син Юлії, досі майже не розмовляє. З ним тривалий час працювали психологи. В дитини був тяжкий постстресовий стан.

– Тільки нещодавно він почав більш-менш нормально спати та не прокидається вночі з плачем, – каже Юлія. – Старший син нізащо не хоче повертитися додому. Каже, що в нього більше немає дому.

В Запоріжжі жінка тривалий час не могла знайти роботу та влаштувати молодшого сина до дитсадка. Та вже майже рік працює в дитячому ігровому центрі.

Жінка пояснює, що поки не має можливості орендувати окрему квартиру, але й не чекає її від держави. Готова жити в модульному містечку. Адже вже давно обжилася там і навіть подружилася з сусідами.

Читайте: Вижити з шістьма дітьми: переселенці шиють іграшки з одягу

Побутові війни

З самого початку, як тільки транзитне містечко було побудоване і заселене, то прославилось на все Запоріжжя частими бійками, сварками та викликами поліції. Місцеві кажуть, що все через те, що в модульному містечку селили всіх без розбору в одні кімнати – сім’ї з дітьми, асоціальних особистостей, пенсіонерів. Всі мали різні погляди на життя, порушувались особисті межі, хтось пиячів, хтось досі не відійшов від пережитого. Дуже важко було уживатись. Але с часом пияки та агресори з’їхали, а сімейних з дітьми та пенсіонерів розселили в окремі гуртожитки. І всі навчилися сусідству, і навіть стали допомагати одне одному. Єдине, що все ж таки заважає добрим стосункам – побут.

Люди кажуть, що німці надали досить комфортні будинки, наскільки це було можливо – з необхідною технікою і речами. Та все має властивість ламатися та псуватися.

– Більшість пральних машин вже вийшло з ладу, – каже Юлія. – Адже прали майже щодня безперестанку. Місцева влада відмовилась їх ремонтувати. Хотіли власним коштом, та на техніку необхідні документи. Нам то кажуть, що вони десь в архівах Червоного хреста зберігаються, то загубилися в районній адміністрації – кінців знайти не можемо, допомоги також. Доводиться прати в гуртожитку, де живуть пенсіонери. Ті сваряться, створюються величезні черги. Іноді взагалі нас не пускають. Якщо не встиг до 8 вечора, то доводиться чекати іншого дня. А коли приходиш з роботи тільки після 8 вечора, то можна тижнями чекати своєї черги, поки не буде вихідного. Це просто жахіття.

Нещодавно в сімейному гуртожитку зламались і електричні печі для приготування їжі. Ті, що залишились, створили рішучу та жорстоку конкуренцію між раніше добрими сусідами. Адже всім треба нагодувати дітей та приготувати їжу хоча б на день. Місцева влада не тільки відсторонилась від проблем переселенців, а ще й створює додаткові приводи для сварок.

Нещодавно німці прислали плитку для подвір’я. Щоб люди по піску не ходили. Місцева влада повинна була її покласти. Прислали робітників, які близько місяця працювали. А після переселенцям виставили чималий рахунок за електроенергію та воду, яку використали будівельники.

– Коли ми почали сваритися, нам сказали, що ми невдячні. Вибачте, але ж ми й так не розкошуємо. Як би нас хоч завчасно попередили чи спитали, – зітхає Юлія.

Але, попри всі негаразди та сварки, повертатися додому більшість родин з дітьми не планує.

– Навіть коли відійдуть війська, війна на Донбасі не скінчиться, – пояснює свою позицію батько 10-літньої Ксюші, Дмитро. – Зараз там майже в кожному домі є зброя. Купують всі, провсяк випадок: гранати, пістолети, автомати – на будь-який вибір і за безцінь. Місяць тому мою знайому згвалтувала зграя малоліток. Підстерегли ввечері біля магазину, де вона працювала і, погрожуючи пістолетами, по черзі зробили свою справу. В мене росте донька. Я не хочу для неї такої долі. Але поки там у вільному доступі буде зброя та люди, які бажають силою брати те, що хочуть – нічого не зміниться. Навіть, якщо над кожним будинком висітиме український прапор.

Нагадаємо, нещодавно  керівник так званої ДНР Олександр Захарченко заявив про створення “Малоросії”. Сепаратистською столицею був оголошений Донецьк.

Яна Міланова.

Завантаження...
Завантаження...
Завантаження...
Завантаження...
Завантаження...
Завантаження...

Вгору Вгору
Вверх