PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTMxOSIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tZm9ybWF0PSJmdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1zaXRlX2lkPSJGYWt0eV9GdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1jb250ZW50X2lkPSJmYWt0eS5pY3R2LnVhIiBzcmM9Ii8vcGxheWVyLnZlcnRhbWVkaWEuY29tL291dHN0cmVhbS11bml0LzIuMDEvb3V0c3RyZWFtLXVuaXQubWluLmpzIj48L3NjcmlwdD4=

Нефьодов про приватизацію: Через 3-5 років не буде чого продавати

Заступник міністра економічного розвитку і торгівлі Максим Нефьодов в інтерв’ю Фактам ICTV пояснив, чому насправді не всі підтримують приватизацію та навіщо цю реформу прирівнюють до найважливіших змін в країні.

9 листопада Верховна Рада прийняла в першому читанні законопроект про приватизацію державного майна. Рішення підтримали 258 депутатів. Факти ICTV поговорили з Максимом Нефьодовим про особливості української приватизації.

 

– 2017-й називали роком, коли почнеться так звана “велика приватизація”. Так нам кажуть вже четвертий рік поспіль. Але план так і не виконали. Це провал?

– Успіхом це точно не можна назвати. Проблеми з приватизацією знаходяться одразу у кількох площинах.

Перша – політично-філософська. Це пов’язано з тим, що країна все ще таки патерналістська. Багато популістів все ще звертаються до ідеї про те, що народне добро не можна продавати.

За їхньою логікою, його можна тільки грабувати і на ньому паразитувати.

Є питання суто технологічні, які пов’язані з самим процесом приватизації, який дістався нам у спадок з 1990х, та відповідними законами, які суперечать один одному і точно не створюють комфортні для інвесторів умови. Цей момент перешкоджає одночасно виставляти на продаж кілька важких об’єктів.

А легких об’єктів у нас не залишилось. Є якась ілюзія, що ми продаємо якесь золото – щось цінне, прибуткове та таке, на що є величезний попит від інвесторів. На жаль, це не так.

Це, в основному, застарілі, збиткові і не дуже перспективні активи, в які треба вкладати досить багато коштів.

Коли це все помножується на неякісну організацію приватизації, то зрозуміло, що очікувати на супердинаміку продажу державних підприємств важко.

Є також проблема інституційна, тобто стосовоно того, хто продаватиме державне майно. Можна як завгодно критикувати Фонд державного майна, але треба зазначити: це організація, яка не має великого досвіду продажу сотень об’єктів. У них є обмежений ресурс, який вони використовують. Хто назве це ефективним, хтось ні.

Це називається “ви можете мене хоч бити, але марафон я все одно не пробіжу”. З цим теж треба щось робити. І, звичайно, є й інші обмеження – бюрократичні, стосовно зарплат і якості кадрів. Треба викручуватися в цих умовах.

Ось ці проблеми і ми намагаємося зараз вирішити.

– Ви були на Міжнародному економічному форумі у Києві. На цьому заході норвезький економіст зі світовим ім’ям Ерік Райнерт прокоментував Фактам ICTV приватизацію. Він сказав, що може статися так, що найкращі потужності куплять і вивезуть з країни. Наскільки це ймовірно?

– Якось сумно спостерігати, до чого скотився Ерік Райнерт – їздити по форумам та коментувати речі, в яких він зовсім не розбирається.

Я не думаю, що ви знайдете у світі хоч один приклад того, коли хтось купує за гроші підприємство за кордоном для того, щоб його закрити і вивезти.

Це популістичні ідеї, на яких легко спекулювати. Так само, як кажуть, що іноземці вивезуть нашу землю. З Росії, Канади чи Аргентини не вивезли, де є ринок землі, а з України чомусь повинні обов’язково вивезти вагонами на Захід, як якісь нацисти.

Те саме стосується державних підприємств. Якщо хтось їх купує – він це робить для того, що інвестувати і на цьому заробляти.

Порізати усе на металобрухт просто недоцільно. Так, інколи треба підприємства перепрофілювати, підвищувати енергоефективність, ставити нове обладнання тощо.

Саме тому треба робити щось радикальне, щоб вивести такі підприємства на прибутки. У держави немає, на жаль, ні грошей, ні управлінських ресурсів для таких дій.

Навіть у розвинутих країнах державний сектор завжди працює менш ефективно. Питання у тому, що приватним підприємствам це справді “болить”.

– В Україні поширена практика так званої “прихватизації”. Коли державне підприємство навмисне доводять до збитковості, щоб продати його за копійки. Як з цим боротися?

– За останні три роки продано 48 державних підприємств. Це трохи більше 1% від усієї кількості. Не продано жодного великого державного підприємства.

Лозунги проти приватизації дуже красиво і популістично звучать. Це все виходить з того, що люди мало що знають про державний сектор.

Їм здається, що це величезні активи – заводи, з конвеєрів яких виходить купа різної продукції. Що ці підприємства – це мільйони і мільярди доходів.

На практиці усі державні підприємства дісталися у спадок від Радянського Союзу. Тобто, наймолодшому з них теоретично 30 років. Технології і обладнання на цих підприємствах відповідної давнини.

Не думаю, що можна назвати багато відомих державних підприємств, які успішно щось виробляють і мають бренд хоча б на українському рівні.

Є окремі перлини. І не йдеться про те, що треба приватизувати все, включаючи оборонні підприємства і ті, які використовуються для енергетичної безпеки. Але більшість до цього не відноситься.

Це можна побачити просто проїжджаючи вулицями Києва. Це закинуті цехи величезної висоти з розбитими вікнами. Про енергоефективність тут взагалі мова не йде – треба опалювати якісь кубічні кілометри повітря.

Знову таки старе обладнання, яке вже давно треба демонтувати і встановити нове.

Приклади продажі якихось гігантів можна знайти лише у періоді 1990-х.

І питання там було не в тому, що хтось купував підприємства за копійки, а в тому, що обмежувалася участь у приватизації.

Люди часто питають: що зробити, аби усі підприємства не дісталися одним і тим самим людям? Треба просто продавати за гроші.

Згадаймо, як приватизували Укррудпром. Там було чітке обмеження, визначене законом. До участі в приватизації допускалися лише ті, хто вже володів щонайменше 25% акцій і мав досвід в галузі української металургії.

Всім іншим – заборонено. Ні японці, ні корейці, ні хто-небудь інший не могли взяти участь.

Інший приклад – Луганськтепловоз, який взагалі демонтували і вивезли до Росії.

Якщо ми хочемо чесного продажу – потрібен прозорий аукціон. Коли приходять усі охочі і пропонують гроші.

– Яку суму можна було б назвати адекватною щодо приватизації у бюджеті 2018?

– У бюджеті 2018 закладено 22 мільярди гривень. Це агресивна сума, беручи до уваги нинішнє становище.

Але проблема у тому, що до цього ми майже нічого не робили. Якщо ми справді запустимо процес і приватизуємо хоча б два-три великих об’єкта і 50-70 малих – то план можна не тільки виконати, але й перевиконати.

Я акцентую: для нас головне не гроші. Там, додаткові кошти до бюджету не завадять.

Найголовніше – це залучити до цих підприємств активного власника, який буде вкладати у ці підприємства кошти, зберігати і примножувати робочі місця, підвищувати зарплату, сплачувати податки тощо.

– Приватизацію прирівнюють до найважливіших для успіху України реформ. Наскільки 22 млрд грн є взагалі значущою цифру для країни?

–  22 млрд гривень – це відносно скромна сума.

Тому головна мета інша – отримати ефективного власника, вичисти корупцію з державних підприємств і використати це як можливість для залучення інвестицій.

Тут проста логіка: є активи, які погано працюють. Тоді треба залучити інвестора, який перетворить їх на активи, які добре працюють.

– Ви кажете, що державні підприємства застарілі. Додаймо до цього фактор війни. Вартість таких підприємств відповідна. А чи правильний час ми обрали для цієї реформи?

– Звичайно, це треба було робити це раніше. Якби цю реформу провели в 2004-2007 роках – було б значно більше коштів.

Це показує той самий приклад Криворіжсталі. Логічно, що більше інвестується в те, що ще не повністю розвалене.

Але сумувати за тим, що незроблене, немає сенсу. Якщо ми не проведемо приватизацію зараз, то за 3-5 років нам взагалі не буде чого продавати. Тому що, за статистикою, щорічно закривається близько 100 державних підприємств.

Порівняйте цифри: 48 підприємств приватизовано з 2015 року, а 100 закривається щороку.

– Хто повинен тоді встановлювати початкову ціну?

– У законопроекті, який ми пропонуємо, на великі об’єкти ціни повинен встановлювати інвестиційний банк. Він радитиме це Фонду державного майна, а уряд – затверджуватиме.

Щодо малих об’єктів. Усе стартуватиме з номінальної вартості, яка зазначена у фінансові звітності підприємств.

Робити по малим підприємств оцінку часто немає сенсу ні з точки зору часу, ні з точки зору витрат на цю оцінку.

– Що можна сказати за Одеський припортовий завод зараз? Експерти часто називають це підприємство лакмусовим папірцем приватизації. Відбулося певне розчарування, коли продаж ОПЗ не відбувся.

– Звичайно, було розчарування з приводу Одеського припортового заводу, бо це дуже показовий приклад: колись вважалося, що ОПЗ коштує мільярди, а потім очікування почали поступово занижуватися.

Якийсь час це підприємство було прибутковим, зараз фактично половину року простоює.

З кожним місяцем ОПЗ стає більш складним об’єктом для інвестора. Тому чим швидше його продати – тим краще. Але це буде нелегко.

Богдан Амінов.

Завантаження...
Завантаження...
Завантаження...

Вгору Вгору
Вверх