“Тупилово” і нерозуміння: як живуть і про що говорять бійці на передовій

Юрій Шаман Бондар про життя на передовій і повернення бійців у мирні міста, яке може обернутися кров’ю.

Медик-волонтер Юрій Бондар на прізвисько Шаман вже півтора року на передовій. Шаман – скромний хлопець, який врятував життя сотням бійців по всій лінії фронту. Згадуючи чотири останні дні оборони аеропорту, його погляд “чорніє”. Проте у розмові жодного натяку на вихваляння.

Коли активні бої вщухли, Юрій не залишив волонтерство. Зараз Шаман збирає гроші на свій власний автомобіль швидкої допомоги. Юрій вважає, що війна може відновитися вже взимку. А поки потрібно лікувати бійців від щоденних травм і поширених захворювань.

Шаман горить бажанням допомогти там, де не справляється держава. До держави у Юрія багато запитань. Втім, як і у хлопців, які зараз боронять Україну в окопах. Шаман розповів, про що говорять бійці в зоні АТО, і чому їхнє повернення в мирні міста може обернутися кров’ю.

Далі – розповідь від першої особи.

 

Криза грошей і робоче місце в АТО

Зараз збираю 4 тисячі доларів на санітарний джип Opel Monterey для евакуації та перевезення поранених. Почав ще в середині вересня, поки накопичилося близько 3 тисяч.

Обсяг фінансової допомоги від людей давно впав. У січні, коли йшли останні бої за аеропорт, я писав пост в Facebook, що потрібна допомога в заправці автомобіля Volkswagen T5 (його потрібно було заправляти тільки на АЗС якісним бензином: занадто дороге обслуговування). За тиждень міг зібрати 20-30 тисяч гривень. Вони йшли на паливо, харчування, купівлю необхідних речей, медикаменти.

Зараз я кричу “SOS! Help!”, але не можу зібрати цільові кошти на машину вже другий тиждень.

Кожен з волонтерів вибрав певну аудиторію. Для мене це Facebook-аудиторія. У мене активних близько 50 осіб (дай Бог їм життя!), у яких гроші десь знайдуться, навіть якщо всі скажуть, що грошей немає. Менше, ніж раніше, але вони активно допомагають.

Monterey переганяють з Німеччини. Я припускав, що можу не встигнути зібрати всі гроші вчасно, тож домовився взяти машину під чесне слово.

Відразу відкинув варіант переведення джипа на баланс якоїсь із бригад. Якщо його хтось прийме, то я просто втрачу будь-який вплив на нього. За півтора року війни не бачив, щоб хтось дбайливо ставився до автомобілів. У бригади немає грошей, нормальні запчастини ніхто діставати не стане.

Тим більше, якби я просто подарував джип, напевне, мене б неправильно зрозуміли ті, хто робив пожертвування. Гроші прошу я, прошу для того, щоб виконувати роботу, а не купити і подарувати. Можна сказати, я створюю собі робоче місце.

 

Зуби

Народ звик до видовища. Коли ми бачимо, як ллється кров, люди вмирають пачками, тоді всі активно допомагають. А тільки-но все затихло, виходить, можна і не робити добру справу?

Зараз багато польових травм: біг – упав – зламав. Достатня кількість соматичних хворих. Грип, особливо зуби турбують.

Зі стоматологами особлива біда. Не можу зрозуміти, чому за півтора року АТО командування не організувало пересувний кабінет! Тільки мої земляки зуміли зібрати божевільні гроші, купити автомобіль, переобладнати його під стоматологічний кабінет, і я їх 2-3 рази привозив до Авдіївки. Вони на місці лікували зуби хлопцям з 95-ї бригади. А найближча лікарня – у Краматорську, ніхто не відправлятиме бійців за 90 км лікувати зуби.

 

Авто на 50%

Підозрюю, що державі просто не цікаво займатися нішами, які закривають волонтери. Чиновники до нас приїжджають, рапортують про “перемоги”, про кількість автомобілів за штатом. Але я питаю:

– А скільки з них у робочому стані?

Відповідають:

– Стільки-то.Решта наполовину.

Як це – наполовину? Автомобіль або виконує покладені на нього функції, або ні. УАЗи 70-80-х років – це не санітарний транспорт. Загиблих возити, які, на жаль, нікуди не поспішають, – нехай. Але перевозити пораненого на напів працюючому автомобілі, життя якого залежить від швидкості транспортування? Я б не хотів опинитися в такому УАЗику.

Авдіївка. У лікарні є один свій автомобіль швидкої допомоги та 3 “додані”, які їй приписали. При обстрілі швидкі не працювали. Люди цивільні, помирати під снарядами ніхто не хотів. На той час ми стояли в Авдіївці. Користувалися трьома автомобілями. Один автомобіль з екіпажем прислав Ілля “Хоттабич” Лисенко, санітарний і мій. Ці три автомобілі обслуговували всіх цивільних в Авдіївці, 2-й батальйон і суміжників, які стояли недалеко від нас. Цього було критично мало. Були випадки, коли утворювалася “черга” – доводилося чекати приїзду швидких з гарячих точок, щоб зайнятися новими пораненими.

 

900

Я завів бортовий журнал і записував імена, прізвища, частини, всіх, хто проходив через мої руки. Божевільна кількість поранених – понад 900. Не враховуючи загиблих.

Я не викладав списки з іменами в Facebook, але постійно писав, скільки пройшло людей за 2-3 дні.

За цей час я допомагав батальйону Шахтарськ (потім перейменований в Торнадо і, у підсумку, розформований); батальйону Кульчицького, який стояв на Дебальцевському напрямку; працював із 128-ю Мукачівською, як ми її жартома називаємо, “парнокопитною” бригадою; 95-ю бригадою; 81-ю бригадою, яка була в аеропорту. Допомагаю всім, у тому числі цивільним.

Звинувачення на адресу Торнадо? Л… є скрізь. Кожен мудак має ПІБ. Я не можу сказати, що в Торнадо усі кришталево чисті. Стояв з ними на кордоні з Росією, нижче Маріуполя, в селищі Виноградово. Хлопці поводилися досить жорстко по відношенню до сепаратистів, але не більше. З іншого боку, їх можна зрозуміти, враховуючи кількість загиблих з їхнього боку. Я їх не виправдовую, але розумію.

 

“Тупилово” і нерозуміння

Раніше на передовій багато говорили про мінські переговори. Але зараз про Мінськ вже мало хто згадує. Більшість хлопців цікавить головне: Чому ми стоїмо?

Розумію, що пояснювати кожному бійцю окремо переговорні моменти – зайве. Але і тримати їх наосліп не можна.

Недавно я заїжджав на “нульовий” пост, за селом Луганське, де базується 30-я бригада. Хлопці там з моменту, як ми Дебальцеве, перепрошую, прос… Цивілізації ніякої. У кращому випадку, зв’язок по рації. Їм привозять Урал з продуктами раз на місяць, і на цьому контакти із зовнішнім світом закінчуються.

Вони не розуміють мети. Навіщо стояти? Чому тут? Як довго стояти? Багато запитань, на жаль, без відповіді.

Недавно проїжджав інший такий блокпост. Привітався з хлопцями. Вони, чорні наче вугілля, запитують:

– Ти поспішаєш?

– Наче й не дуже.

– Посидь з нами, покури, випий чаю. Розкажи хоча б, що у світі відбувається. Ти перший, хто проїхав за останній місяць.

Люди втомилися. Більше морально. Втома частіше пов’язана з “тупиловом” по відношенню до них. Бійці не розуміють навіщо, як довго. Руки опускаються. Сумно, що людьми ніхто не займається. Поки не стріляють, людей можна тренувати, лікувати, проводити тренінги з психологами. Їм же голову зносить! Я приїхав додому у Львів, то перші три дні не розумів, де знаходжуся. Дивився на людей як на ідіотів. Якщо хтось грубіянить – перше бажання скрутити голову. Мені здавалося, навколо мене не розуміють, що таке війна, вона їх не стосується. Тільки на четвертий день я почав спілкуватися з людьми, комусь телефонувати. І я – волонтер-медик.

 

Життя після війни

Повернення бійців з фронту – проблема №1 після проблеми реабілітації поранених. Я не беру до уваги тих аватарів, яких дохрена і багато, і які прийдуть із зони АТО та розповідатимуть “Я воював, маю право”. Хоча в реальному житті він сидів в тилу, бухав. Звертаю увагу тільки на справді бойових хлопців, яких назбирається тисяч 10.

Буде біда.

Ніхто церемонитися не буде. Приміром, йдеш через пішохідний перехід, а тебе водій “лякає”, сигналить. Ніхто більше не говоритиме “Та пішов ти!”. Як мінімум, почнуть бити, і я боюся уявити, що ще можливо.

Чим допомогти бійцям? У першу чергу, вони повинні себе самі знайти. Наприклад, у 95-й бригаді хлопці, яким треба йти на дембель, часто залишаються в армії, на передовій. Пре їх, як би це грубо звучало. Підписують контракт до закінчення АТО і продовжують кар’єру військового.

Є такі, які вважають, що віддали борг Батьківщині і повертаються додому, де їм є чим зайнятися.

А є й такі, які не знайшли себе в минулому житті у мирний час, і на передовій теж не знайшли. Або “квасять”, або ще чогось. Вони і вдома не потрібні, і на передовій теж. П’яний на війні – це смерть.

П’ють реально багато. Але все залежить від командира. 95 бригада бореться з пияцтвом, 30 – намагається, хоча теж показала себе у всій красі; 128 – не бореться.

 

Родина

Якщо скласти докупи всі відпускні дні, то за півтора року, можливо, 50, проведених з родиною, і назбирається. Дружина по голові не гладить, але ставиться з розумінням. Те, що настав час повертатися, частіше чую не від неї, а від рідні. Я розумію, що дружина хоче сказати “Повертайся!”, Але і вона розуміє, що навіть якщо це скаже, за будь-яких варіантів я хлопців не залишу.

Для себе не визначав часових рамок по перебуванню “там”. Як не крути, все одно потрібна допомога. Треба комусь налагоджувати зв’язки з евакуації, розуміти, хто і де стоїть. За півтора року я набув величезного досвіду. По ротації приходять люди, які не розуміють звідки стріляють, куди везти поранених тощо. Я знаю всі лікарні напам’ять, імена головних лікарів, хірургів, волонтерів, медпрацівників.

 

Смерть

До смерті звикнути нереально. Намагаєшся абстрагуватися. Хоча розумієш, що від неї не втечеш і рано чи пізно помреш. Питання – як?

Навіть під час найжорстокіших боїв про смерть фактично не думаєш. Та й зараз намагаюся не зациклюватися на спогадах. Якщо багато думати – пряма дорога до психлікарні.

За весь час участі в АТО я отримав від держави нуль цілих нуль десятих. У вигляді нагород, грошових премій. Навіть літра дизеля не отримав. Ні-чо-го!

Хлопці (у тому числі Ілля “Хоттабич” Лисенко) подавали мене на нагородження орденом Богдана Хмельницького. Подавали в інші фонди. Ніде не оцінили. Я потім сказав:

– Зупинімося з однієї причини: я мав можливість переглянути списки людей, які були представлені до нагород. У них були включені люди, яких я знаю. Люди, які не те що не воювали, вони далі Артемівська не виїжджати. Не хочу бути з ними в одному списку.

Якщо хлопці захочуть зробити добру справу, поїдуть до Степана Тимофійовича (Полторака, міністра оборони України. – Ред.) і попросять видати мені нагородну зброю. Це я буду вважати гідним поваги.

Чому саме Степан Тимофійович? Полторака поважаю. І вчинки, і ставлення до людей. Не можу сказати, який з нього командир, але як мужик він нормальний.

 

Не забувайте

Людина помирає двічі. Фізично і тоді, коли про неї забувають. Прохання до всіх, щоб не забували: нічого не закінчено, війна триває, просто зараз притихла. За моїми прогнозами, дочекаємося зими і отримаємо новий виток. Тоді буде взагалі не смішно. Від того, наскільки нас пам’ятають тут, в мирних містах, залежатиме і моральний, і фізичний стан воїнів.

А влада… Майданів вже не буде – це факт. Враховуючи, скільки вивезено із зони АТО зброї, боєприпасів, наступного разу не гранату кидатимуть, як під Верховною Радою, а “жахнуть” по парламенту з РПГ.

Люди, які повертаються з АТО здатні і не на таке…

Спілкувався Ростислав Буняк.

Завантаження...
Завантаження...
Завантаження...
Завантаження...

Вгору Вгору
Вверх