PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTMxOSIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tZm9ybWF0PSJmdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1zaXRlX2lkPSJGYWt0eV9GdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1jb250ZW50X2lkPSJmYWt0eS5pY3R2LnVhIiBzcmM9Ii8vcGxheWVyLmFkdGVsbGlnZW50LmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjExL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

Громадянське суспільство в Україні – прогрес чи застій?

Факти ICTV з’ясовували, на якому етапі розвитку знаходиться громадянське суспільство в Україні?

Наявність громадянського суспільства сьогодні  у світі є однією з ознак демократичної держави. І хоча незалежній Україні цьогоріч  виповниться вже 27, вона й досі продовжує тягнути за собою шлейф пострадянської держави. Ми досі знаходимось в підвішеному стані демократії, яка не може до кінця себе реалізувати, досі намагаємось сформувати громадянське суспільство, але виходять лише окремі зародки  громадянської активності.

З того часу, як країну сколихнула  Революція гідності, минуло вже чотири роки.  Здається, за цей період громадянське суспільство мало би якщо не сформуватись, то принаймні не сходити з шляху розвитку. Адже саме тоді, на Майдані, коли відбувалось піднесення громадського духу, згуртованість суспільства, наявність спільної мети, небажання підкорятись і продовжувати нести ярмо “братського” поневоленого народу, для цього були всі передумови. Саме тоді люди почали розуміти, що вони мають право контролювати дії владних структур і не погоджуватись з їхніми рішеннями, які шкодили майбутньому всієї країни.

Звісно, якщо говорити про найперші зародки громадянського суспільства, то варто ще й згадати Помаранчеву революцію. Однак, тут потрібно розуміти, що тоді громадяни відстоювали свої внутрішньополітичні інтереси. Крім того, тодішні кандидати в президенти, вправно поділили свій електорат чим, власне, і допустили розкол України. Тому навіть, якщо суспільна свідомість і починала формуватись, то після отримання бажаного результату всі заспокоїлись і повернулись до звичного життя.

Під час же Революції гідності відстоювали вибір майбутнього країни, напрямок її розвитку, зовнішньополітичні інтереси. Так, тут можна теж заперечити, що Майдан розійшовся і все повернулось до звичного стану справ. Тільки є одне Але. Майдан дав поштовх до розвитку нашої суспільної свідомості. І те, що вона присутня, щодня доводять громадські активісти, які намагаються змінювати свою країну на краще, волонтери, які допомагають нашим воїнам, людям на тимчасово окупованих територіях, врешті наші солдати, які щодня, ризикуючи власним життям, бережуть найменший клаптик країни і наш спокій.

Здавалося б, у чому тоді проблема, якщо суспільна свідомість знаходиться на досить пристойному рівні? Так, хай не у всіх громадян, але в принципі вона існує, що не може не тішити. Так от, проблемою є небажання українців бути активними громадянами. Так, за даними дослідження Київського міжнародного інституту соціології,  28,9%  вважають участь у виборчій компанії формою протесту. Однак, тут  постає питання. Можливо, для когось це і є протестом владі, але тут, вочевидь, громадяни плутають поняття протесту і свого громадянського обов’язку.  Наступними у цьому рейтингу йде готовність збирати підписи під колективними вимогами (16,5%), брати участь у санкціонованих мітингах (9,6%), бойкот (2,85) тощо.

Але найцікавішими є наступні цифри – 53,2% опитаних не готові брати участь у будь-яких акціях масового протесту. Власне, ці дані і підтверджують пасивність громадян.

Так, варто зазначити, що ознакою громадянського суспільства є не тільки участь в акціях протесту.  У нас чомусь склався певний стереотип, що  його проявом можуть бути лише  різного плану акції протесту. Насправді, це ж не зовсім так. Навіть участь в певній громадській організації, певному волонтерському русі та банально участь, до прикладу, в будинковому комітеті, буде означати, що вам не байдуже, що діється навколо вас, а, отже, не байдуже, що робиться в країні. Але, тим не менш, головною ознакою залишаються активні громадяни, яким не байдуже, що відбувається в їхній країні.

Читайте: Порошенко: суспільство хоче війни з корупцією, а не війни компроматів Подорож до Сінгапура: розкіш, що належить суспільству У Раді хочуть зробити українську мову обов'язковою для ЗМІ та суспільного життя

Так от, зовсім нещодавно, приклад подібної активності показали громадяни сусідньої держави – Словаччини. На початку березня по всій країні відбулись найбільш масові за останні десять років  протести. До речі, одним з гасел, з якими йшли демонстранти, було Атака на журналістів = напад на всіх нас. Ці виступи  були реакцією на вбивство журналіста-розслідувача Яна Куцяка. Сталося це через професійну діяльність, оскільки останнє незавершене розслідування було присвячене діяльності італійської мафії в східній Словаччині та її можливі зв’язки з людьми, близькими до прем’єр-міністра Роберта Фіцо. Як наслідок – відставка прем’єр-міністра, його помічниці та глави Радбезу, а також усіх міністрів уряду Фіцо.

Натомість, що маємо у нас? Останнім подібним випадком було вбивство у липні 2016 журналіста Павла Шеремета. Були виступи колег, було зроблене журналістське розслідування по цій справі, але поки це все безрезультатно. Час йде, а віз і нині там. Та й, напевно, так і буде не тільки з цією справою, а й з багатьма іншими. Розслідування наче йде, громадськість з часом поступово про це забуває, інформаційний простір заповнюють інші новини. Так, час від часу з’являються нові резонансні журналістські розслідування, тільки от складається враження, що це потрібно лише самим журналістам. Бо реакція на подібні історії так і залишається на рівні “кухонного” обговорення справи.

Та це стосується не тільки вбивств чи гучних справ. Так, ми втомились щодня слухати викриття нових корупціонерів, вже давно звикли до популістських виступів наших політиків, перестали дивуватись переліку безглуздих речей в електронних деклараціях народних обранців. Ми стали сприймати ці новини як щось буденне. І це, власне, стало однією з причин зупинки громадянського суспільства десь між прогресом і застоєм. Бо ми втратили пильність, дозволили так з собою поводитись. За даними соціологічного опитування КМІСу, 70,8% не вважають себе активними громадянами і, більше того, не бачать в цьому сенсу.  Вочевидь, вони просто не хочуть розуміти, що від того, як ми відстоюємо власні права залежить якість нашого життя.

Можна довго говорити про здобутки і поразки на шляху до розвитку громадянського суспільства в Україні. Тільки варто пам’ятати, що якби там не було, а все ж певні зрушення відбулись. Так, ми досі продовжуємо казати, що наша думка – це капля в океані, але все ж висловлюємо її. Ми не достатньо згуртовані і не діємо як одне ціле, але приклад Майдану вказує на те, що за необхідності можемо мобілізуватись і працювати злагоджено, не об’єднуючись при цьому у будь-які формальні організації. Але важливо розуміти, що ми повинні завжди бути такими згуртованими, а не тільки, коли існує загроза. Громадянське суспільство своїми діями, своїм контролем діяльності владних структур повинне запобігати виникненню подібних загрозливих ситуацій. І робити воно це має, перш за все, заради свого комфортного життя в цій країні.

ФОТО: hromadske.ua , zbruc.eu , images.unian.net , vz.ua

 

Вікторія Гірко

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.
Завантаження...
Завантаження...

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка