PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTMxOSIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tZm9ybWF0PSJmdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1zaXRlX2lkPSJGYWt0eV9GdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1jb250ZW50X2lkPSJmYWt0eS5pY3R2LnVhIiBzcmM9Ii8vcGxheWVyLmFkdGVsbGlnZW50LmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjExL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

8 найпопулярніших віршів Івана Драча

Сьогодні помер український письменник Іван Драч. Поет, драматург, сценарист, дисидент та політик – це все про нього, але найбільше його згадуватимуть через поезію. Факти ICTV зібрали найкращі вірші.

Іван Драч

Дебютом Івана Драча вважається публікація у 1961 році у київській Літературній газеті його поеми-трагедії Ніж у сонці. Тут також побачила світ його знаменита поема Смерть Шевченка.

Перша збірка Драча під назвою Соняшник вийшла у 1962 році.

Після них було багато інших: Протуберанці серця (1965), Балади буднів (1967), До джерел (1972), Корінь і корона (1974), Київське небо (1976), Сонячний фенікс (1978), Американський зошит (1980), Шабля і хустина (1981), Теліжинці (1985), Храм сонця (1988), Противні строфи (2004) та інші.

Читайте: Помер Домінік Фонтана – барабанщик Елвіса Преслі

У кожній його поезії – любов до життя, це відчувається навіть у назвах його збірок, де дуже багато сонця.

Балада про соняшник

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі…
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

Десь на дні моїх ночей…

Горить свічка біла
Йшов вітер не погасив
Йшов віл не погасив
Йшов кінь з гривою сивою
Йшов танк навшпиньках
Йшов літак з парасолькою неба
Не погасили не погасили
Кожен собі нахилявся
Кожен свою засвітив
Йшов вітер свічку ніс
Йшов кінь свічку ніс
Йшов віл танк літак
З свічкою з свічкою
Йшов величний скляний палац
З маленькою свічкою
І маленький сивий комарик
З великою свічкою
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Радісно мені
Болісно мені
Нестерпно до оніміння
Свічка біла.

Без тебе світ — це тьмавий морок

Без тебе світ — це тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь — ворог,
Подушка каменем тверда.

Без тебе сонце — повне ночі,
Без тебе ночі — без кінця,
Для тебе ж ночі я доточую,
Для тебе місяця — вінця.

Без тебе небо — повне криги,
Стоять в душі самі льоди,
Без тебе світ — це ж тільки крихти
Моєї зимної біди.

Без тебе, що мені без тебе —
Нема мене на всі світи…
Тож нахились блакитним небом,
Тож святом сонця освяти!..

Жінки і лелеки

Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець — не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах — в безжальності свічад.

Лежать вони в пісках. На хвилях. Поролонах.
Пругкі і юні. Вицвілі й старі.
І тулять білий світ в безтямності до лона,
І кожен погляд губиться в зорі.

Щось літом сталось. Щось і не світилось.
Хтось був. Когось нема. Серпанок серпня є.
Вже серпик місяця зжинає те світило,
Що їм в жагучі чоловічки б’є.

Ще й ці лелеки дивноперим шумом
В летючім танці затопили пляж —
У небесах вони зависли ніжним сумом —
Прощальний і зачаєний віраж.

Лелеки над жінками. Незвичайні
Лелечать кола. Губ гірка зола.
А чом у тебе очі, чом такі зачаєні,
Ти ж не лежиш — летиш, я чую шум крила.

Ця дивна злагодженість і небес і долу —
Лелечих вогких крил, жіночих білих рук.
Куди ж тебе несе, таку золоточолу?
Усі жінки летять. І світ летить навкруг.

Там у пісках небес лежать собі лелеки,
А тут жінки летять у вирій всі як є,
І клекіт їх, жіночий дивний клекіт,
За серце дивним щемом дістає…

Балада про усмішку

Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І про знамено людини — про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі.
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замиловану.
Та усмішка, та дивна дивина
Живе, як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов’ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рождена,
Слухняна павітру і непокірна вітру.
Ви квити з квітнем — він Вам квіти,
А Ви йому —усмішку з уст в уста…
Сміється сонце. Сміх пече вуста.
Сміється пташка в пташки на долоні.
Сміється слава — очі поверта,
Свої очища в карому полоні.
Сміється сміх. Горить на рукаві.
Сміється так дитинно, стопричинно,
Сміється українно — ми живі,
І карим сміхом двері в світ розчинено.
Хто вмер од ляку, той усе згубив,
В лінійку жаху хай рівняє губи,
А молодість сміється в сто зубів —
Беззубі їй не виб’ють білі зуби.
Сміється розум. Аж пашить крилом.
Сміється дотеп, смутком перешитии,
Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось — будем жити…

Балада про вузлики

Була колись у мене баба Корупчиха,
Мені і досі її руки світять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Мені і досі її руки світять.
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Мені і досі світ без неї темний.
Хто був голодний — приходив до Корупчихи,
Вона кожного вузликом наділяла.
Хто був холодний — грівся у Корупчихи
І виносив од леї вузлик у пазусі.
Хто був безсовісний, той лишався безсовісним,
А вона кожного вузликом наділяла.
Як насняться мені сни чорнюші —
Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик,
Як насняться мені сни солодкі з калиною,
Прийде Корупчиха, зав’яже їх у вузлик.
Дуже журиться баба Корупчиха в могилі,
Руки їй склали, не може зав’язати вузлика.
Я не вірю у скатерки-самобранки,
Вірю у вузлики баби Корупчихи.
Сам їх бачив, сам їх розв’язував
І зав’язав їх навіки у пам’яті.
А Корупчиха білою хустиною запиналася,
Вузлика під шию ніколи не зав’язувала.
А ховали її у позиченій хустці,
Бо свої вона у вузлики пов’язала…

Крила (Новорічна казка)

Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,
кому — люльку дешеву,
Кому — модерні кастети,
кому — фотонні ракети,
Кому — солі до бараболі,
кому — три снопи вітру в полі,
Кому — пушок на рило,
а дядькові Кирилові — крила.

Був день як день, і раптом — непорядок,
Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтіли радо,
На сонці закипіли сині крила.
Голодні небом, випростались туго,
Ковтали з неба синє мерехтіння,
А в дядька в серпі — туга,
А в дядька в серці — тіні.
(Кому — долю багряну,
кому — сонце з туману,
Кому — перса дівочі,
кому — смерть серед ночі,
Щоб тебе доля побила,
а Кирилові, прости Господи,-
крила).

Жінка голосила: “Люди як люди.
їм доля маслом губи змастила.
Кому — валянки,
кому — мед од простуди,
Кому — жом у господу,
а цьому гаспиду,
прости Господи,— крила?!”

Так Кирило до тями брів,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичі,
Насміхалися зорі з Кирила,
І, пробивши сорочку вночі,
Знов кипіли пружинисті крила.
Так Кирило з сокирою жив,
На крилах навіть розжився —
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була небезкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.
(Кому — нові ворота,
кому — ширшого рота,
Кому — сонце в кишеню,
кому — дулю дешеву,
Щоб тебе доля побила,
а Кирилові — не пощастить же
отак чоловікові! — крила.)

Балада ДНК

Таємниці спадкоємності — жар-птиці переліт…
А протони і нейтрони теж в своїй орбіті?
“Еврика!” — кричали вже з десяток літ
Френсіс Крик і Джеймс Уотсон — два Колумби в мікросвіті.
Таємницю спадкоємності — ДНК –
Розшифровано молекулу – світання
В біології. Людина вже звика
Визначати спадкоємність. Намагання
Запрограмувати креслення білка!
Штучні організми через десять літ!
Біологія ракетно вирвалась в політ.
Фізика захекалась. В світі тишина.
І жар-птиця — таємниця — в темряві зрина…
Так атомний ваговоз
Гупотить в історії.
Міріадами погроз
Мозок він заморює:
а) Будуть армії, будуть штучні,
Будуть цуциками прирученими,
Будуть гвинтиками приреченими –
На хресті будуть поперечинами.
б) Завод по виробництву мозків.
Пане генерале! Для вашої армії
Навантажено тринадцять составів
Модернізованих мозків типу “Дегенерат”.
Можете рушати. Стривайте –
Пан президент хоче особисто
Вам вставити нову штучну клепку.
…Жухне жах на ножах,
На тривожних рубежах,
А над жахом виника
Ця балада ДНК,
Ламле стан тугим вужем,
Пересвистує ножем
Над солоним, мегатонним,
Безкордонним рубежем.

Сьогодні автор цих неповторних віршів – Іван Драч – помер на 82-му році життя після важкої хвороби.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.
Завантаження...
Завантаження...

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка