PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTMxOSIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tZm9ybWF0PSJmdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1zaXRlX2lkPSJGYWt0eV9GdWxsc2NyZWVuIiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1jb250ZW50X2lkPSJmYWt0eS5pY3R2LnVhIiBzcmM9Ii8vcGxheWVyLmFkdGVsbGlnZW50LmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjExL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

Деякі без голови служать, а тут лише ноги немає – офіцер ЗСУ, який ледь не став сепаратистом

З Олександром Проскуріним я познайомилась під час поїздки на Донеччину, де зараз дислокується 93 ОМБр Холодний Яр, виконуючи задачі Операції об’єднаних сил.

Саша комунікабельний, веселий і зі специфічним армійським гумором. Це стає помітним одразу, з перших хвилин знайомства. 29-річний хлопець з Краматорська з легкістю розповідає про свій бойовий шлях. Принаймні, так здається. А ще, він впертий. І ця впертість призводить до прийняття правильних рішень.

Я майже зрадив Батьківщину… тричі

Все почалося ще зі школи. В нас культивували думки проте, що ми не українці, а росіяни. Ми не вчили ні про Голодомор, ні про УПА. Попри те, що найбільше Голодомор торкнувся саме наших областей. Всі вважали, що бандерівці заважали нам воювати з фашистами, вони стріляли радянських солдат. Дуже легко на цьому ґрунті було обернутися у бік Росії.

Коли у нас “віджали” Крим, я був дуже патріотичним, навіть гроші на армію смсками відправляв. Як це так, Росія в нас Крим забрала, я дуже обурювався. А потім, навіть не знаю як, нас перебудували, мовляв, прийдуть українські війська і всім капець, заберуть в нас Велику Перемогу, треба йти і захищати своє.

Я ходив на мітинги за Росію, навіть інтерв’ю комусь з сєпарських журналістів давав і кричав, що не пустимо хунту сюди.

В кінці квітня в Краматорську на останній мітинг вийшли проукраїнські люди, які кричали, що Краматорськ – це Україна, а з іншого боку стояли сепаратисти і кричали, що всіх повбивають. Тоді я був на боці тих д***лів. Тоді я не думав, просто робив. А зараз, коли задумуюсь, то згадую, що проукраїнські люди були спокійними, не агітували до насилля, а сєпари були агресивними.

Я прийшов у міськраду, попросив записати мене в ополчення. Перший раз не було зброї, сказали, прийти через тиждень. Прийшов другий раз – немає бланків, на третій раз знову щось не так. От не клеїлося мені з тим ополченням. І після мого третього приходу, місто звільнили.

Зайшла українська армія і нічого не відбулося. І я вирішив, потрібно йти, і спокутувати вину перед Батьківщиною. Я майже її зрадив… тричі.

Пішов у військкомат, а в мене питають там: А ти проти кого зібрався воювати?

..Пацани його несуть, а я ззаду дві ніженьки тримаю в руках, щоб не бовталися

Я зараз намагаюсь згадати момент оцього перемикання в голові. Але не можу зрозуміти коли і як це сталося. Почав аналізувати, думати, намагався розуміти проукраїнську позицію.

З військкоматом щось не вийшло, а потім сказали, що зі звільнених міст, з Донецької і Луганської областей, набирати в ЗСУ не будуть, бо неблагонадійні. Написав заявку в батальйон Донбас – через три дні відповіли.

Наполегливість призвела до того, що в батальйоні Донбас став командиром навчального взводу. Дуже багато людей приходило – національний підйом був дуже сильний.

А найперші мої бої у складі 93 бригади – це штурм монастиря в Донецькому аеропорту. 16 січня зранку хлопці поїхали на розвідку боєм. Потім повернулися і нам до обіду сказали, щоб збиралися і їдемо на бойові.

Читайте: Спортсменка з Росії стала бійцем ООС ООС: троє українських бійців отримали поранення Війна на Донбасі: окупанти обстріляли сили ООС під Лебединським

Доїхали до Тоненького, переночували на фермі і 17-го о 10 ранку висунулися на Водяне. Ми лише заїхали, карту нам розклали, якби не злітна смуга аеропорту, я б не зрозумів, де ми знаходимося. Мікац (Олег Мікац – командир 93 ОМБр, 2013-2015 роки) був і ще десантник з позивним Кремень, не пам’ятаю ким він був. Вони нам поставили задачу:

Їдете, штурмуєте монастир, артпідготовка буде – просто закачаєтесь. Ви прийдете, тіла повикидаєте, якщо не погидуєте і тримайтесь.

Ми стоїмо на цій дорозі, з близнюків (вежі-близнюки в Донецьку, які були пунктом спостереження і майданчиком для навідників та корегувальників бойовиків) видно всю нашу колону. У нас – сім бех (БМП-2 – бойова машина піхоти), одна мотилига (МТЛБ – многоцелевой тягач легкий бронированный) і шісь танків. Або в сєпарів не було можливостей, або вони завтикали. Туди 152 мм так добре прилітали б.

Лобова група проскочила між диспетчерською вишкою і пожежною частиною, і пішли на монастир. Наша група – три бехи – мала обійти з флангу.

А казали нам: Та проти вас буде пару крупнокаліберних кулеметів.

Доїхали з траси, де поворот на право до метеостанції. А я в башні сиджу, башкою кручу. Танкісти вже позакривали люки, думаю: Треба ниряти. Закрив люк і понеслась. Виїхали на злітну смугу і давай нас з усіх боків… Щоб стукало по броні – не пам’ятаю. У нас старшині або 12,7 мм, або з “Вихлопу” пробила борт під кутом 90 градусів, пробила дві ноги. На одній просто м’ясо пробила, на іншій – повністю тазо-стегнову кістку роздовбала. Це перший поранений, якого я бачив.

Зв’язок заздалегідь перевіряли, все було. Тільки виїхали на злітну – зв’язку немає. Зовсім. Я бачу, ми один від одного на відстані 50 метрів, але я не можу вийти по рації. Це якийсь сюрреалізм – злітна, по нам п****ють, ми трохи прикриті диспетчерською вишкою, оператор-навідник Ілліч намагається Лівшу витягнути, той в бушлаті танковому, з люка хріново виходить. Я вискочив зі своєї  машини, підскочив до нього, його вже дістали, почали перев’язувати. Навіщо я вилазив, суть своїх дій зараз не розумію, його б і без мене витягнули.

Ми мали вийти у фланг монастиря, а мотилига проскочила до диспетчерської вишки і там десант висадився, і всі інші, так як без зв’язку, вирішили, що вивантажуємо десант там. Але, все одно, треба було підкріплення своїм дати.

Були в нас добровольці – грузини, які з Донбаса теж перейшли.  Їхній командир Мерлін відправив піхоту строєм від диспетчерської вишки до монастиря. Там відстань – метрів 300-400. І тільки вони почали йти в дві колони за бехою, прилетіла 82 мм міна, осколки по ногам. Обстріл незначний був, може кілька мін прилетіло, але вибило в нас тоді все відділення.  У всіх перебиті ноги, поламані ноги. У Лєшого осколок перебив дві ступні. Пацани його несуть, а я ззаду дві ніженьки тримаю в руках, щоб не бовталися.

До війни я своєї крові боявся, не те, що чужої, а тут якось так байдуже. Навіть не задумувався. Тоді я зовсім не думав про страх. Може це по-дурному звучить, але до підриву, коли самому ногу відірвало, був безпечний. З моменту, коли ми зайшли в бій, години через дві біля мене вперше впала міна. Коли ми першу партію поранених завантажили. А ми часто їздили, бо всі були важкими, їх не посадиш, а в десант (БМД – бойова машина десанту) можна покласти двох поранених.

Мій екіпаж їздив і ще дві бехи. Накинули їх, пролітаємо метеовишку, їдемо до об’їзної… І розуміємо, що не знаємо, куди евакуйовувати поранених. Нам не доводили. Сказали, що на метеостанції наші – там був ОУН, Правий сектор і 3 полк спецназу, – розвернулися їхати назад, там їх вивантажувати. Під’їхали до метеостанції – парканом обнесено і там калиточка. Я, як порядна людина, підійшов до калитки і почав по ній тарабанити. Зараз розумію безглуздість своїх дій, бо там фіг докричишся, все стріляє і бахкає. Дивлюся в щілину, хтось вийшов курити. Я до нього почав кричати, що нам треба 300-их вивантажити. Він потім казав:

Як це ви в проходи не ломанулись? Добре, що так не зробили, бо в нас там все заміновано.

Якби я не достукався в цю калитку, поперся б в якийсь пролом, і по-любому, зняв би якусь фігню. Я ж тоді не думав, що треба під ноги дивитися.

Сєпари помітили рух біля метеостанції і давай по нам з 82 мм міномету. Або вони дуже ефективно працювали, або по нам хєрачила батарея 82 мінометів. Дуже оперативно. Спочатку з недольотами, потім ближче-ближче.

Першу партію 300-их занесли, я вийшов з метеостанції, йду до калиточки – свист. Тоді я вперше зрозумів, як визначити – в тебе летить, чи не в тебе. До цього воно свистіло з перельотами, а тут – свистить так, що я зрозумів – зараз прямо біля мене впаде. І чисто на рефлексі нирнув щучкою в ту калитку. А там стіна бетонна. Мені щось вдарилося в стегно. Думав, може шматок бетону. Рукою помацав, а толку – на мені канадка, термуха, крові немає. І тільки о дев’ятій годині вечора зрозумів, що мені в ногу влетів осколок. Почав шкутильгати, штани зняв, а в мене кров замерзла на термусі. Зовсім маленька  дірочка.

Опівночі нам дали команду – виводити техніку на дальнє Водяне, те, яке ближче до Опитного. Туди приїхали. Прийшов до медиків, кажу: “Витягніть мені осколок”.

А вони мені: Ти що, дурак, зараз поїдемо в Дніпро.

Осколок довжиною з фалангу мізинця, товщиною – кілька міліметрів. Маленький, але коли мені його витягали, вкололи знеболювальне, бо він крючком, аж відчував як він за волокно м’язу зачепився. Як це було боляче! Так ногу розпанахали, що я в ту дірку міг сірникову коробку запхнути. Після поранення 10 днів в шпиталі, 10 вдома був.

Я сам керував як перевязувати мені відірвану ногу

Якось на Пісках ми приїхали до правосєків постріляти. Це був квітень-травень. Лежимо на броні і тут звук тух-тух-тух. АГСом по нам почали стріляти. Піднімаю ногу, осколок б’є об броню десанта, рикошетить і потрапляє в берць. А ми тільки отримали канадські берці хороші такі, а там рантик – подвійний шар шкіри. Осколок пробив і застряг. Все на ноги постійно… Якби руки відірвало, було б хріново.

З Водяного тоді ми перемістилися під Старомихайлівку. Було весело. Нудно стало з серпня 2015-го, коли мінські почалися.

Після Старомихайлівки виїхали на ППД, потім полігон. Провели навчання, за їх результатами батальйон виявився кращим, нас з 2-го перейменували в 1-ий. Потім поїхали на Широкий лан. Потім, як кращі, поїхали на Яворівський полігон вчитися з американцями за програмою JMTG-U.

Після цього приїхали в Луганську область – Кримське, 31 блокпост.

Через місяць наступив на міну. Розвєдоси знайшли в посадці, напевно з 2014 року, на фугасі бойову частину зенітно-ракетного комплексу Куб. Вона здорова і важка. Я комбату кажу: Я цю хєрню нести не буду. Комбат каже: Я сам понесу, краще дай мені сигарету. Мені треба було або з одного боку через кущі до комбата підійти, або з іншого. І я пішов не там, де кущі. Без клацання, зразу бабах. Я впав на лівий бік. Найбільше боліло – я мізинчик зламав. Протипіхотна міна. Я під ноги не подивився. Одну міну побачили, а цю ні. Полежав, покричав 10 секунд, ноги немає, толку кричати. Добре, що не боляче. Мізинець болів більше, ніж нога. Почали витягати звідти. Аптечки ні в кого немає, налбуфін ніхто не брав.

Добре, в мене завжди в розгрузці є джгут і ІПП (Індивідуальний перев’язувальний пакет) радянський. Я весь час при свідомості був і все розумів. Якби не розумів, то вмер би там. Сам керував як перев’язувати мені ногу. Півтора кілометри по сірій зоні мене виносили, спочатку комбат, потім розвєдос на плечах. Потім ліг на спину і мене тягнули. Підбігла піхота, поклали на носилки. Після підриву, години через три аж опинився у шпиталі.

На руках донесли до бехи, в Кримському перекинули в мотилигу, відправили на Світличне. Звідти машиною медроти на Сєвєродонецьк. Адреналін вийшов, все болить. Прокинувся – ноги немає. Найпершому подзвонив Августу, механік-водій, в 2015 на протитанковій міні підірвався.

Кажу: Ігорьок, а як воно, без ноги жити? Мені ногу відірвало.

З рідних першим дізнався батя. Один знайомий подзвонив і каже: «Сєрьога, тут Сані начебто ногу відірвало». Начебто.

А батько після мого першого поранення, поки я був вдома, подивився на мене і пішов добровольцем. В 3 батальйоні служить 93 ОМБр. Батя дзвонить, я скидаю. Пише смс: Візьми трубку, я мамі не скажу.

Привезли мене в Харків, я мамі подзвонив і кажу:

Пам’ятаєш, ми жартували: Здравствуй, мама, я с войны вернулся. Но не весь. Вот моя нога, на гвоздь ее повесь.

В мене сімейка дивна, до всього з гумором ставиться. От, якби мене силою в армію призвали, а я не хотів, тоді я б шукав винних. А тут – сам винен, під ноги треба дивитися.

Поки був в Київському шпиталі, думав, що робитиму на війні без ноги. І мені запропонували в ліцей Богуна, виховувати молоде покоління. 4 листопада підірвався, в кінці грудня я вже став на протез. Взяв відношення в січні, наказ на переведення прийшов в травні.

З січня до травня був в батальйоні. Зрозумів, що можна і бігати, і стрибати. А в ліцеї не моє.

Зараз для мене одна проблема – спускатися з терикону. На гору залажу, а вниз – складно, бо камінці під берці потрапляють і нога їде. Але, якщо хочеш служити – це зовсім не проблема. Он, деякі люди тут без голови служать і нічого, а тут лише ноги немає.

А ще Олександр брав участь тестових змаганнях Invictus Games. Пройшов відбіркові змагання, та участь не зміг в них взяти. Зізнається, що лінивий для спорту. Та не лінивий для війни. Те, що він швидше будь-кого здіймається на гору, я бачила на власні очі, коли разом з військовими їздила на позиції 93 ОМБр. Саме тому, якщо не знати про травму, то ніколи й не здогадаєшся про неї. Сашко не любить проявів жалості. Говорить: “Від страждань нога не виросте, а психологічний стан погіршиться”. Та каже, що на війні став ще більше прямолінійним і нетерпимим до суперечок. В деяких питаннях став більш жорстким. Але залишається веселим і дружелюбним.

Дар’я Бура

ФОТО: Сергій Жуковський, прес-центр 93 ОМБр, особистий архів О. Проскуріна

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.
Завантаження...
Завантаження...

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка